Глава 1.1.

Батьки розлучилися три роки тому.

Може, для когось такі речі і є очікуваними: розпаду сім’ї передують сварки та інші вияснення стосунків; люди декілька років чи хоча б місяців відчувають відчуження, віддаляються, втрачають точки дотику, спільні цілі та просто припиняють бути цікавими одне одному… Однак не для нас із мамою. Ми батька любили шалено. До нестями. Я дивилася на нього через скельці рожевих окуляр улюбленої татусевої донечки. Мама — просто боготворила цього чоловіка. Я навіть сварок між батьками згадати не можу: мама у всьому погоджувалася з татом, радилася та вважала його найкращим і найрозумнішим.

Тому й розлучення нагрянуло, як грім серед ясного неба. Неочікувано й дуже страшно… 

Ніби сьогодні, пам’ятаю той день.

Тато раніше повернувся з офісу. Поцілував мій лоб та подався в кухню до мами, де, зачинивши двері, вони розмовляли годин дві — не менше.

Усе здавалося мені таким дивним: і ранній приход батька, і його сяючі незрозумілим щастям очі, його стрімкі швидкі рухи...

Прихилившись лобом до скляних кухонних дверей, я бачила обличчя своїх батьків та слухала збуджену враженнями промову тата про те, як йому все набридло: побут, “все це одне й теж щодня”… Він втомився. Він хоче нове життя. Він хоче іншу жінку.

— Ти уявляєш, Іра, я вийшов на вулицю після зустрічі з партнерами і вирішив прогулятися, — нічого не приховуючи, відверто розповідав тато. — Знаєш, я зазвичай не гуляю: мені ніколи! Однак цього разу все було інакше. Я зустрів Надю Самійленко. Ти уявляєш?! — голос батька злетів до високих тонів і він мало не пищав, як вражений до глибини душі підліток. — Вона стала ще красивішою…

Надя Самійленко… Я напружила чоло, пригадуючи, де я вже чула це ім’я та прізвище раніше. І раптово згадала. Саме так звали батькове перше кохання… Він згадував її колись, розповідав, що була така собі Надя ще задовго до мами. Однак це юність: молоді-гарячі… Не порозумілися, розбіглися — на цьому й кінець великому коханню. А воно он як буває. Не забувається, бо перше?..

Мама уважно слухала тата, не мигаючи і, здається, не дихаючи.

Її руки стискали рушник, яким вона витирала долоні перед тим, як доторкнутися до шалено коханого чоловіка.

У картині світу моєї мами вона — проста домогосподарка, занурена в побут та хатні справи, а мій тато — напівбог та король — коханий чоловік, якого вона завжди обожнювала і кохала, як би стрімко не виростала прірва між ними. Та й, чесно кажучи, її люблючі до нестями очі відмовлялися бачити ту прірву…

Навіть в ту мить, слухаючи дифірамби тій жінці, мама дивилася на нього зволоженими очима й не вірила, не могла повірити, що її обожнюваний чоловік йде.

— Все так закрутилося-завертілося, Ірочко, — тато видав недоречний смішок та скуйовдив п’ятірнею своє світле ледь кучеряве волосся.

У сині очі мами було боляче дивитися навіть на відстані. Суцільний океан відчаю, наповнений болем по вінця.

Висока фігура тата підійшла до мами і, дивлячись на неї зверху вниз, взяла її тремтячі руки в свої і, мені здалося, міцно їх стиснула.

— Ми вже місяць зустрічаємося, Іра…

У горлі пересихає і стає так гірко-гірко… Перед очима пелена сліз, а від думки, що мамі в цю мить ще гірше — моє серце з болем стискаєтсья в грудях.

А тато все продовжує, не даючи змогу оговтатися і прийти до тями, добиває наступними словами:

— Наші з Надею почуття взаємні, Іро. Я хочу бути з нею. Не хочу брехати тобі. Не хочу бути покидьком у твоїх очах.

Можна задихнутися від такої шляхетності!

Однак батько змушує відчути до нього ще більшу відразу:

— Все це… — випускає руки мами, які безвільно, мов тряп’яні, падають по обидві сторони її тіла, — так мені набридло! Не хочу так більше…

Беззвучно ридаючи, мама дивилася на тата, не в змозі зрозуміти і прийняти, що якесь опудало із минулого здатне так потужно вплинути на її чоловіка, що він ось так просто ладен викинути на сміттєзвалище майже двадцять років їх шлюбу й піти… покинути… залишити її.

Подальші слова нагадувати якусь трагікомедію з клоуном у головній ролі.

— У тебе все ще буде добре, — руки тата стисли плечі – поки що – його дружини. — Іра, ти досі приваблива жінка.

Та навіщось батько оглянув маму швидким поглядом від її каре бордового кольору, рожевих пухких губ, — до гарної, зовсім не тендітної, але такої жіночної фігури з принадними формами. Пройшовся прискіпливим поглядом по простому ліловому платті в білу квіточку і, здається, навіть вперше помітив в’язані сірі капці на ногах своєї дружини. Оглянув так швидко, як і належить чоловікові, що не бажає задивлятися на чужу жінку…

— Тобі всього-на-всього потрібно… — тато закусив губу, ніби йому все-таки було соромно за свої слова, — схуднути, змінити стиль, зачіску… І повір мені: ти ще будеш жаданою… для когось іншого.

Від його слів мама припинила плакати. Дивилася довгу мить у це кохане, але раптово чуже обличчя, а потім… знаючи, що пошкодує і не вибачить собі, дала чоловікові ляпаса, збиваючи з його обличчя дурнувату посмішку, яка так не пасувала його вдавано ввічливим словом та майбутньому, яке чекало всіх нас.