Глава 11

Весільний розпорядник виявився молодим хлопцем мого віку. Але язик у нього був підвішеним те що треба! Ми з перших реплік знайшли з ним спільну мову. Злигалися, як сказала б моя мама.

Ми сиділи втрьох у вітальні. Я з дідом на диванчику, Влад – навпроти в кріслі. В нього було стільки різноманітних тек та видруку, що я навіть пожаліла бідолаху авансом – йому ж це все тягати й тягати ще! Бо я не збиралася обирати що попало. Хочу найкраще весілля, раз вже виходжу заміж без кохання.

— Найважливіше – потрібно обрати дату! — сказав Влад нам з дідом. Останній, до речі, дивився щось у телефоні, розслаблено сидячи на дивані з закинутими одна на одну ногами, і не дуже цікавився нашою розмовою. Але щойно почув про дату, одразу ж вклинився в розмову:

— Шістнадцяте грудня. Ти ж не проти, Тетянко?

Дата мене абсолютно не цікавила. Я ніколи не вірила в магію чисел і захвату вони в мене не викликали.

— Підходить, — махнула я рукою, мені хотілося вже переходити до чогось цікавішого. Сукні, наприклад. Я хотіла пишну, кольору слонової кістки. І діадему, як у принцеси.

— Отже, маємо тридцять три дні. Впораємося! Значить, розпочнемо із тих, кого потрібно запросити…

Ми обговорювали майже кожного гостя, що наводило на мене смертельну нудьгу, бо Ярослав Степанович мав багато знайомих. Я ж за легендою була сиріткою, тому скромно заявила, що запрошу лише одну подругу. А що? Нехай Ірка потішиться трохи. Де вона ще весілля багатіїв побачить? Сама точно не знайде собі заможного кавалера. Та її й Микола влаштовує. Аби ще трохи менше пиячив… Але то в селі проблема багатьох людей.

— Таню? — Влад дивився на мене запитально.

— Що? — незворушно перепитала.

— Де б ви краще хотіли святкувати весілля? В цьому домі чи в ресторані?

Звісно ж я хотіла в ресторані! Але тут треба було показати свою любов до цієї сім'ї, до цього будинку.

— А скільки гостей буде?

— Разом з вами та нареченим — п'ятдесят три, — відповів Влад, навіть не дивлячись у шпаргалку. Оце професіонал своєї справи! Пам'ять - клас! 

— Тоді напевне краще тут, — легенько стенула плечем, ніби засоромившись, — Ярославе Степановичу, а ви що скажете?

Глянула на діда, той був весь в телефоні, але на мій подив відповів одразу ж:

— Дім занадто тісний, Тетянко, тому відсвяткуймо краще в ресторані. 

— Прекрасний вибір! — підхопив Влад. — Тож перейдімо одразу до варіантів! Можу запропонувати вам…

Розпорядник показав нам сім найкращих ресторанів Львова, розповів про переваги кожного з них, описав кухню, атмосферу й навіть увімкнув відео з весіль, які там організовував. Мені так подобалися вони всі, що очі розбігалися. Я навіть хотіла запитати, чи можна одразу в декількох відсвяткувати, по черзі. Але дід чотири варіанти відсіяв одразу ж, сказавши, що йому там не подобається. Один ресторан знаходився занадто далеко, другий належав "неприємній людині", а третій, найбільший з усіх, "Карпатський хутір" він похвалив, сказавши, що дуже любить те місце. Мені залишалося лише підтримати вибір мого нареченого й перейти далі…

Влад все говорив, говорив, розповідав, перелічував пункти, які треба було зробити найближчим часом. Скільки всього потрібно було вибрати, підготувати, замовити… Я навіть засумнівалася, що ми за місяць встигнемо. Але Влад запевнив, що в нього були й коротші терміни.

Після зустрічі з розпорядником почувалася видушеною, як лимон. Хотілося згорнутися клубочком, обійняти кошеня й солодко заснути. Але натомість ми так і продовжували сидіти біля тепленького каміна. Я гладила своє кошеня, а дід розповідав мені про квіти та свій розплідник. Дуже кортіло там побувати.

Згодом повернувся Марк з якимись пакетами в руках, порушив усю нашу ідилію. Думала, піде до себе, але ж ні, нахабно вліз в розмову.

— Я взяв їжу з ресторану, твого улюбленого, дідусю. Як почуваєшся? 

— Прекрасно, тиск упав. Ми з Тетяночкою обговорювали весілля. "Карпатський хутір" вибрали. Як він тобі?

— Ресторан як ресторан, — незадоволено буркнув Марк, відносячи їжу на кухню. — Мені яка різниця…

Коли внук зник за дверима, ми з дідом переглянулися. І я, клянуся, побачила в його добрих очах хитринки. Йому теж приносило задоволення зачіпати Марка! Я лиш встигла хитро підморгнути дідові, коли його любий онучок вже повернувся. Вмостився на кріслі, де сидів Влад, і став свердлити мене поглядом. А я незворушно гладила кошеня, яке скрутилося клубочком на моїх колінах.

— Ти вже дала йому ім'я? 

— Ой, і справді. Нехай буде… Квіточкою.

— А якщо виявиться, що це хлопчик? 

Ні, ну він знущався з мене!

— Тоді й переназвемо! — відмахнулася, аби закрити цю тему. Марк лише кривенько усміхнувся й заговорив з дідом про справи. Мені було нудно, я не прислухалася, тому коли внук несподівано розізлився, не могла допетрати, що такого трапилося.

— Тобто, коли я прошу дати мені гроші під великий відсоток, ти відповідаєш, що я не заслужив! А як абсолютно чужим людям робити щедрі подарунки – це завжди "будь ласка"!

— Марку, — суворим тоном сказав Ярослав Степанович, — ти не в тому положенні, щоб критикувати мої дії. Я повторюю, моя думка може змінитися, якщо ти будеш виконувати розпорядження.

Вони дивилися одне на одного навіть не кліпаючи. Марк так лютував, що аж вогонь в очах палав. Але все одно дід був зверху. Хоча б через те, що показував лише впевненість та суворість.

— Добре, — раптом кивнув онук, натягуючи на обличчя невеселу усмішку, — добре. Нехай буде по-твоєму!

Розвернувшись, Марк попрямував до виходу, а дід лише проводив його печальним поглядом. І так шкода мені стало мого старенького, що я, відклавши Квіточку, підсунулася ближче й обійняла діда за груди, упершись носом в плече.

— Він вас любить, — нащось сказала, але Ярослав Степанович нічого не відповів.

Вечеряли ми втрьох. Ображений злий внук так і не повернувся. Ярослав Степанович мав дуже засмучений вигляд. І від цього я почувалася кепсько. Мене буквально гризло відчуття провини, адже саме я стояла між внуком та дідом. Можливо, якби я не з'явилася в цьому домі, то Марк став би спадкоємцем… Але ж я не могла поступитися. Тим паче зараз, коли все село дізналося, що я виходжу заміж за багатія. Як мені тепер повертатися? Вони ще більше з мене насміхатимуться!