Глава 10

Прокинулася я від того, що хтось шкрябав моє обличчя. Розплющила свої очі й наштовхнулася на котячі, сповнені темної зелені. Зігрівшись, пухнастик виліз з мого халата й певно просив їсти.

— Мяу, — кошеня роззявило широко рот, показуючи гострі зубки.

— Зголодніло? — погладила обережно за вушком.

Відповідати воно не спішило, але я й так знала, що йому потрібно. Спустилися вдвох на кухню, де вже був Марк, і я стала годувати кошеня молоком. Воно із задоволенням пило його самотужки з маленької тарілочки.

— Зігрілося? — хлопець підійшов до нас, присів і став дивитися на кошеня, яке я ніжно гладила по голівці. В душі були лиш теплі відчуття до нього. Навіть Марк не дратував, так розчулилася.

— Мале, — констатував згодом Марк, підводячись. — Таке ж, як і ти.

Я навіть рот від обурення відкрила. Так і хотілося вколоти негідника якимось гострим словом. Але образу я проковтнула, сподіваючись "віддячити" внукові згодом.

Поки ми вдвох готували обід, кошеня вивчало нову територію. Бігало кухнею, обнюхувало ніжки стола, дверцята шафок, терлось біля моїх ніг. Доводилося дивитися, куди ставати, аби не наступити на крихітку. Згодом воно втекло до вітальні, а тим часом ми займалися якимось дуже вишуканим соусом до пасти. Марк проводив майстер-клас, а я вдавала, що уважно його слухаю. Тільки думками була далеко, у минулому. Пригадувала своє невдале кохання, намагаючись розтолкувати собі, що вдруге в ту саму річку не варто входити, але хлопець своїм гарним голосом, симпатичним обличчям та взагалі існуванням зводив мої спроби нанівець.

— Ти мене чуєш, Таню? — помахав рукою перед моїм обличчям. — Подай з холодильника сметану, кажу.

— Так, зараз, — я трохи засоромилася, що не почула його прохання й швидко дістала сметану. 

— Чому така замріяна? — спитав, пильно дивлячись в очі.

— Бо заміж скоро вийду, — розпливлася в усмішці. 

Здається, це подіяло на Марка, як на бика червона ганчірка. Він розсердився й став ще швидше мішати соус, що стояв на плиті. А мені приносило задоволення те, як він дратується. На тобі, внученьку, це за "малу"! І я ще не розігналася навіть!

Обідали ми уже вчотирьох. Ярослав Степанович став почуватися краще, тому спустився до нас разом зі своєю доглядальницею. Я цьому безмежно раділа, бо Марка, ніби якась муха укусила, — знову сердився та дивився на мене вовком. Я, звісно ж, припускала, що тією мухою була я. І це мене веселило. 

Розповіла дідові про кошеня, яке знайшли з Лізою, отримала похвалу за його порятунок й, задоволена собою, продовжувала їсти незрівнянну пасту, яку по суті готував Марк, а я всього лиш тупцяла поряд. 

— Тетянко, — звернувся до мене згодом дід, — я запросив до нас весільного розпорядника. О четвертій тобі буде зручно з ним зустрітися?

Весільний розпорядник. Ці слова зачепили мене за живе. Справді? У мене буде справжній весільний розпорядник? І він мені допомагатиме? Чи то пак я йому?

— Так, зручно, — усміхнулася я дідові. Він повернувся до своєї тарілки, а я навіщось глянула на Марка. Мабуть, якби деякі люди вміли спалювати поглядом, то хлопець точно був би серед них усіх наставником. Тримаючи в руці виделку, здавалося, він от-от проштрикне мені нею око. Ну або щось інше.

З незворушним видом продовжила їсти, та чогось паста вже не лізла. Подумки звинуватила в цьому злого внука. Хотілося йому гарно "віддячити".

Решту обіду й навіть після нього я складала в голові плани, як насолити Маркові. Але кошеня все зробило замість мене – надзюрило в кросівки хлопця. Ох і розгніваний він був! Точно якийсь чугайстер… 

Лаявся, зиркав на мене, яка грілася з малям біля каміна, але нічого про нас злого не сказав. Тільки наказав, щоб я збиралася в зоомагазин, за лотком для кошеняти. І то негайно!

Їхати нікуди не хотілося, але мої капці запросто могли стати наступними. Тому швидко одягнулася й пішла за Марком надвір, перед тим наказавши Лізі охороняти маленьку кицю. 

— Зоомагазин є неподалік, — діловито сказав Марк, відмикаючи авто. Він швидко відчинив водійські двері й сів за кермо. На мить завагавшись, я обійшла й сіла спереду. Сама не розуміла нащо. 

Хлопця, схоже, це зовсім не здивувало. Він наказав мені пристебнутися й швидко запустив двигун.

Ми повільно їхали вузькою дорогою приватного сектору, мовчали. Дивилася, як безтурботно Марк тримав кермо про щось замислившись і не могла ним намилуватися. Мабуть, ніхто не викликав у мене стільки захвату, як цей чоловік.

— Що? — спитав, коли я витріщалася на його гарні зап'ястя. 

А що? Ну що я, спіймана на гарячому, могла сказати?

— А водити важко? 

Здається, він повівся. 

— Ні.

— Даси проїхатися? 

Нащо я це питала, сама не розуміла… Водити я не вміла, але якось мала можливість посидіти за кермом жигуля Миколи, кавалера Ірки. Той курйозний випадок, як ми опинилися в канаві, я запам'ятала на все життя. Коля, мабуть, пояснював мені довше, що таке зчеплення, ніж тривала та поїздка.

— Справді хочеш? — Марк здивовано підвів брови. — У тебе посвідчення водія є?

— Немає, — відповіла хоробро.

— Ну, сідай.

Несподівано авто спинилося, Марк з нього вийшов, за лічені секунди опинився біля моїх дверей і, відчинивши їх, став мене виганяти.

Тут вся моя сміливість і розвіялася, але я навіть і знаку не подала. Гордо підняла підборіддя, вилізла з авто й пішла на водійське місце. 

За кермом все було геть інакшим. Від теплоти самого сидіння й до передчуття пригод. 

— Ліва педаль – зчеплення, права – газ, посередині – гальма…

Поки Марк проводив мені експрес-урок, я стискала кермо пальцями, відчуваючи себе мало не всесильною. В моїх руках знаходилася конячка з "енною" кількістю тих самих сил і лише я могла нею керувати.

— …і пристебнися обов'язково, це важливо.

Набравши повітря повні груди, подивилася вперед на пусту дорогу, глянула в усі дзеркала, й спробувала натиснути на педаль зчеплення, але… не дотягнулася. 

— Зараз, — сказав Марк, схиляючись до мене та простягаючи руку десь униз, під мої коліна.