Глава 9

Будильник розбудив мене о пів на восьму. Ледве розліпила очі, виповзла з ліжка, загорнулася в халат. Так не хотілося йти готувати той сніданок, аж нудило від однієї думки про нього, але, нагадавши собі про дідів спадок, швидко вмилася, почистила зуби, заплела волосся у коротку косу. Й пішла вниз, на кухню, яку покинула лише кілька годин тому. 

Очікувала побачити там діда, але біля стільниці, спиною до мене стояв лиш Марк, нарізаючи щось на дощечці. Так і застигла в дверях, милуючись його станом. 

— Доброго ранку! — сказав не обертаючись. — Бери збивай яйця на омлет.

— Привіт… — підійшла до холодильника, дістаючи повний лоток. — А де Ярослав Степанович?

— Йому зле, він у себе. 

Я щиро захвилювалася, поклавши руку на серце. І причина була не в багатствах, просто якось… він мені подобався. Нагадував мені про мого дідуся.

— Що з ним?

Марк відірвався від нарізки й пильно подивився на мене. Не вірив Тані, ну й добре! 

— Просто тиск підвищився, — знову вернувся до ножа та м'яса, — нічого критичного. 

— Гаразд, — відмерла, розуміючи, що міцно стискаю лоток з яйцями, — гаразд. Нехай поправляється. 

Зі своїм завданням я так-сяк справилася. Знайшла серед кухонного приладдя вінчик, миску, вибила яйця, навіть не заляпавши всю кухню й прийнялась збивати, все ще хвилюючись за діда. Привів до тями мене Марк, попросивши зупинитися. Яйця були збиті ідеально. 

Далі отримала завдання різати гриби.

— Розкажи мені, чому ти залишилася сиротою, — попросив несподівано він, стоячи над плитою.

Я рота розтулила, дивлячись на широку спину. І навіщо йому це здалося? Перевірити мене вирішив? Добре, що він хоч мене в той момент не бачив, бо одразу ж здогадався б про мою брехню.

— Ну мені тоді було тільки шість, вони загинули в автокатастрофі. 

Мамка мене прибила б! Вона в мене дуже забобонна.

— Ти начебто казала, що тобі було дванадцять, коли батьків лишилася, — серйозно поглянув на мене Марк.

— Не зовсім так… 

 Ох і дурна ж голова! Дурна, дурна Танька! Що казати? Що йому казати?

— Тітка… мене виховувала тітка. Коли мені було дванадцять, вона померла від раку.

Нехай вибачить мені тітка Фросина та проживе ще многая літа!

— А, зрозуміло, — знову відвернувся Марк до сковорідки, а я з полегшенням видихнула. Здається, проковтнув чергову побрехеньку.

Більше ми не розмовляли. Загалом готував усе хлопець. Швидше за все, мені не довіряв. А я й раділа. Не хотілося зганьбитися перед майбутнім родичем. 

Снідали ми теж лише удвох. Дідові та Марії Ігорівні занесли їжу в спальню. Там мені сподобалося, було якось спокійно, без напруги у повітрі, яка зазвичай з'являлася поряд з Марком. Хоча й трохи пахло ліками. 

У їдальні стояла тиша, лиш вилки цокали об тарілки. Марк навіть не підводив на мене свого прискіпливого погляду, дивився на свій омлет, який був дуже-дуже смачним. Не даремно мамка каже, що чоловіки готують смачніше, ніж жінки.

Я почувалася незручно. А ще витріщалася на нього – мені це подобалося. Він так гарно їв… Але якось надто швидко.

— Гарного дня! — підвівся, щойно тарілка опустіла, схопив її та пішов мити. На кухні зашуміла вода, стукнули двері й за хвилину вже стало тихо. 

Цей хлопець був таким дивним! То дивився на мене вовком, то турботу проявляв… як он з телефоном. Досі не розуміла, чому він мені його купив. 

Ніби читаючи мої думки, смартфон, що лежав на столі, задзвонив. То був невідомий номер.

Подивилася на ті цифри, кусаючи губу, ніби могла в них відгадати того, хто телефонував. Подумала, чи підіймати слухавку, чи залишити дзвінок без відповіді. Але, зрештою, все ж відповіла.

Й даремно.

В слухавці ведмедем прогарчав голос мамки:

— ТЕТЯНО! ЇДЬ ДОДОМУ, Я ТОБІ СКАЗАЛА! НЕ ВИТРИМУЙ МОЇ НЕРВИ! ЛЮДИ ВЖЕ СМІЮТЬСЯ!

От так завжди! Все життя я мала турбуватися про те, що подумають чужі для мене люди. Ух, мамка знала про те, що знає вже усе село. І це було катастрофою. Тепер вона мені спокою не дасть!

— Ма, ну чого ти в'їлася? — роздратовано запитала. — Мені вже двадцять один! Можу я сама бути господарем свого життя? 

О, як сказала гарно! Тільки мамка не оцінила…

— Ти в мене будеш за головного господаря поросят! Хай но тільки повернешся! Хай но повернешся! А ти повернешся, бо багатіям такі, як ти не потрібні!

— Не повернусь! — розізлилася я, на очах виступили сльози, а горло здушило болем. — Нізащо не повернуся! Помиратиму, але додому не піду!

Не сила більше витримати цю розмову, кинула слухавку й вимкнула телефон, зарікаючись відповідати незнайомим номерам. 

Плакала не довго, але голосно. Добре, хоч ніхто мене не чув, інакше як би я це їм пояснила?

В домі було тихо. А ще нудно. Хотілося якоїсь метушні, пригод. Я сиділа біля холодного каміна, гладила Лізу, яка до мене прийшла, й чекала, аби мене хтось розважив. Хай би хоч Марк стирчав поряд чи що… Й те було б трохи веселіше. Або Марія Ігорівна. Хіба вона не може діда хоча б на пів годинки залишити? Мені тут безрадісно взагалі-то!

Навіть Інстаграм набрид до чортиків, хоча все одно час від часу туди заглядала, сподіваючись знайти щось цікаве. Згодом Ліза принесла мені яскраво-помаранчевий м'ячик, кинула під ногами й сіла навпроти, скорчивши задоволену мармизу. Принаймні, мені здавалося, що вона  в неї така.

— Хочеш, аби я кинула його? — спитала дівчинку. Ліза кумедно схилила голову набік. Мабуть, це означало "так". — Ну тоді лови!

Взяла м'ячик і легенько кинула його в бік виходу. Собака так несподівано підірвалася на ноги, що я навіть підскочила на диванчику. Вона за три швидких стрибки дісталася до м'яча, ледь не перекинувши підставку з парасольками, схопила його в пащу й прибігла до мене. Її вуха так смішно тріпалися в різні боки, що я навіть засміялася. Дівчинка всунула мені в руки м'ячик і гавкнула. Мабуть, це означало, що вона хоче ще. 

Побоявшись рознести весь дім, я одягла свою стару куртку, взула черевики й вивела Лізу надвір. Хоч погода й була холодною, вітряною, я все одно вирішила залишитися на свіжому повітрі. Все краще ніж нудитися в домі.