Глава 7

Я знову не виспалася. Цього разу через новий телефон – гралася у ньому до пізньої ночі. А зранку мене знову розбудили та змусили йти на сніданок. Їсти мені не хотілося, адже єдиним бажанням було доспати. Але хіба ж я могла розчарувати діда? Ні в якому разі!

Спустилася в їдальню, намагаючись не показувати свій кепський настрій. Привіталася з усіма чемно. Дід зрадів моїй появі, галантно ручку поцілував, лоскочучи сивою бородою. Марія Ігорівна усміхалася широко та щиро, ніби то не я спустилася, а справжня королева. І лише Марк був набурмосеним й дивився на мене з-під лоба. Певно, теж погано спав уночі.

Трапеза пройшла якось занадто швидко. Мабуть, через те, що внук не встрявав у розмову. Я так ситно наїлася, що вже й нічого не хотілося. Ну хіба знову спати. Але дід під кінець сніданку нагадав, щоб я збиралася на шопінг разом з Марком. 

Сон, ніби рукою зняло. На радощах обійняла Ярослава Степановича та мерщій побігла збиратися. День обіцяв бути захопливим.

Вклала своє темне волосся, зробила денний макіяж, одягла чорну приталену сукню, яка легко знімалася, під неї навіщось гарну дорогу мереживну білизну, яку купила зі знижкою в дорогому бутику. Чорні панчохи й шкіряна куртка з клатчем завершили мій образ. Почувалась на мільйон! 

Вийшла з кімнати та попрямувала до сходів. Шлях мій проходив повз дідів кабінет. Чесно, іншого разу я б пройшла й не спинилася. Чесно-чесно! Але саме зараз Марк щось доказував Ярославу Степановичу. І дуже емоційно. Спинилася, тихо-тихо підійшла до дверей.

— …вона ж тут заради грошей, дідусю! Невже ти не розумієш очевидного? Їй не потрібно нічого, крім твого майна! Ця дівиця майже сама мені в цьому зізналася! Яке кохання? Це маячня! Розплющ очі!

— Вважаєш, я настільки старий, що мене ніхто не покохає? 

Голос Ярослава Степановича був не просто сумним, а розбитим. Та як тільки цей Марк смів так обходитися зі своїм дідусем? Як у нього совісті вистачило? Хотілося увірватися в кабінет та насварити нерозумного внука. Але тоді вони дізналися б, що я підслуховую. 

— Ні, я не це хотів сказати…

Ну звісно ж! Спершу сказати якусь дурню, а потім виправдовувати по-дурному! Молодець, Марку!

— Хотів сказати, що я зобов'язаний все віддати тобі? 

— Але ж я старався, навчався в тебе. Мені важливо стати на чолі компанії. Справа не в грошах, я тобі це вже казав…

— А тут я вже попрошу не прибріхувати, Марку, — перебив його дід, вмить змінивши свій тон на серйозний.

Мабуть, Ярослав Степанович таки мав рацію, бо внук не відповідав. Ох, як же мені хотілося побачити його обличчя в той момент. Обличчя переможеного дурня! 

— Це не так, — нарешті сказав Марк тихо, мені навіть довелося притулитись вухом до дверей, але впевненості в його голосі не було. Мабуть, все-таки брехав.

— І я тобі вже казав, що можу змінити свою думку, — додав дід зненацька.

А це мені категорично не сподобалося!

— Допомагай мені в усьому, — продовжив він, — а я потім прийму рішення бути твоєму імені в заповіті чи ні. 

— Дурня якась. Це ж не серйозно – бути хлопчиком на побігеньках. 

— Ти можеш знову спробувати зайнятись своєю справою або…

Договорити внук йому не дав. Кинув категоричне "Цього не буде!" й за дверима пролунали важкі кроки. Я підскочила, з переляку мало не впустила клатч і хутчіше побігла до сходів. А щойно двері кабінету відчинилися, зупинилася й озирнулася на хлопця. 

— О, ти тут? — усміхнулася йому. — Їдемо?

Судячи з того, як Марк негарно вилаявся, це означало "Так!" Але я не прийняла ті слова на свій рахунок, бо говорив він їх не дивлячись на мене. 

Знизала плечима й пішла вниз сходами. Взула свої черевички, які підходили під будь-який одяг та вийшла з дому. 

Погода була мерзенною. Дув холодний вітер і падав дрібний дощ. Я не встигла й кілька кроків пройти, як вже задубла. Але втішала себе тим, що в автомобілі буде тепло. 

Марк, хай би йому хтось запотиличників надавав, наче спеціально з'явився лише через десять хвилин. Я не відчувала ніг і навіть шкодувала, що одягла панчохи, а не якісь теплі колготи з начосом. Такі, як мама зазвичай носила, коли поралася у дворі. 

Сьогодні він одягнувся знову в чорне. І судячи з усього, знав, що на вулиці майже зима, бо одягнув теплу куртку, хоча й блискавка залишалася розстібнутою. Гарне хутро на каптурові колихалося в такт його крокам. Ох, я б загорнулася зараз в цю теплу куртку залюбки! Й однозначно зігрілася б! 

Пройшовши повз мене, він відімкнув авто й одразу ж сів всередину. Я залізла слідом.

— Куди тобі? — спитав, коли ми виїхали за ворота. 

Я назвала найбільший торговий центр Львова та отримала нехороший погляд в дзеркало заднього виду. Показала хлопцеві язика, а він закотив очі й перевів погляд на дорогу. 

Ми переважно мовчали. Він лише кілька разів намагався зцідити на мене свою зміїну отруту. Мабуть, досі сердився після розмови з дідом. А я старалася вдавати з себе милу пані.

Довго роздумувала над тим, що підслухала, й прийняла рішення, що маю перешкоджати Маркові в усьому, аби він не отримав спадок.

Коли ми приїхали до торгового центру, я сказала, аби хлопець залишився в машині. Не вистачало ще, аби він тут вештався за мною.

— А розраховуватись хто буде? Ти? 

І скільки ж в його очах глузування було! Мене це так роздратувало!

— Чи може дідусь тобі довірив свою картку? 

Хлопець переможно дістав з кишені куртки кредитку й затиснув її між двох пальців. 

— Ну й добре! — прошипіла. — Ти ще благатимеш про помилування!

Лише могла сподіватися, що мої погрози на нього подіяли. Відчинила двері й швидко вийшла, обіймаючи себе за плечі.

— Або ти! — гукнув він мені зсередини, порпаючись в бардачку. Скористалася моментом і тицьнула йому в спину непристойний жест. Була така задоволена собою, що навіть заусміхалася. 

Поки Марк вилазив з авто, я знову встигла замерзнути. Хотілося теплого міцного чаю. А ще чогось солодкого, смачного. Про що я й сказала своєму супутнику. А він, мудак, пішов до автомата й купив мені дешеву каву з тонною цукру.