Глава 6

Я сиділа навпроти прекрасного роялю, чекала на діда, який мав от-от спуститися вниз, і ледве стримувалася, аби не натиснути на гарні блискучі клавіші. Навіть розмовляла подумки з ним, просила не спокушати так. А він, гад, не хотів і слухати.

Добре, що дід скоро прийшов, бо я вже не могла більше стримуватися.

— Ходімо у двір, покажу тобі свої багатства, — запропонував мій наречений, а я погодилася, бо багатства дуже любила.

Обійшовши дім знадвору, ми опинилися в дуже гарному саду, де навіть у цю пору цвіли квіти. Прямо біля нас були прекрасні хризантеми різних кольорів та висоти. Жовті, білі, червоні, вишневі, бузкового кольору, рожеві з незвичним зеленим осередком. Такі милі оку, що я навіть заусміхалася. А який аромат витав у повітрі! Мені здавалося, я потрапила в казку. 

Про такий сад навіть не могла мріяти. Невже він стане моїм?

— Судячи з твого щасливого обличчя, тобі до вподоби мої скарби.

— Я вражена! — захоплено відповіла, обережно проводячи рукою по ніжних кущиках. — Ви самі за ними доглядаєте?

— Ні, що ти, — засміявся дід, — нема у мене вже здоров'я на це. Але колись займався звісно ж. Власне, можна сказати і зараз займаюся. Маю найбільший розплідник в області, багато власних квіткових крамниць, насіннєвих магазинів та надаю деякі агропослуги.

Так і хотілося додати від його імені: а чого добилася ти? Але натомість я щиро усміхнулася дідові, поглянула на нього з повагою, а потім обійняла, притулившись до грудей. Не знаю звідки в мене взявся цей порив. Може, через те, що я дуже сумувала за своїм власним дідом, який помер сім років тому. Ми з ним були дуже близькими та схожими по духу.

— Ви – неймовірний, — сказала, ледь стримуючи сльози. 

— Ну що ти, Таню, всього лиш працьовитий, — якось сумно відповів він, — а зараз уже й не займаюся нічим. Лише зрідка їжджу в розплідник, аби помилуватися тією красою. Зараз там замість мене  довірена людина.

Я відлипла від діда й він махнув рукою вперед на доріжку з гравієм.

— А як же Марк? Невже він не може зайняти ваше місце?

Я припустила, що внук або не хоче цим займатися, або просто недостойний.

— Марк мене розчарував, — щиро відповів Ярослав Степанович, було помітно, що його це гнітить. — Я позбавив його спадку.

Хоч це й не виявилося для мене новиною, я затамувала дихання, намагаючись не дивитись на мого любого нареченого зі захватом в очах. 

— Хочу, аби все дісталося людині, яка того дійсно потребує. А Марк може й сам добитися висот, тільки лінується трохи.

Солодших слів я в житті жодного разу не чула!

— Ви хочете залишити все… мені? — спитала, відчуваючи, як земля під ногами хитається. Але я продовжувала йти далі, хрупостів гравій. 

В цій частині саду цвіли троянди, мабуть, якийсь спеціальний морозостійкий сорт, бо мені здавалося, що надворі холоднішало з кожною хвилиною.

— Можливо, — якось загадково усміхнувся дід, а в мене аж тіло сиротами вкрилося від того, як уявила, що таки купатимусь в багатстві. — Тут у нас троянди, а трохи далі – жоржини, вони вже відцвіли, тому наш садівник Іван їх викопує на зиму. 

Неподалік від нас у землі порпався чоловік. Познайомившись з ним, ми пішли далі. Багато землі пустувало, але й немало квітів досі цвіло. Чорнобривці, петунії, календули, айстри, гортензії… І це лише ті, які я впізнала. Дід знав про ці квіти багато й все розповідав мені. А я з задоволенням слухала. 

Після екскурсії ми повернулися в дім. Ярослав Степанович пішов до себе разом з доглядальницею, яка мала виміряти його тиск, ну а я ще ненадовго затрималася біля каміна. А потім й собі піднялася на другий поверх, аби трішки повалятись на ліжку перед вечерею.

Я чесно не хотіла підслухувати! Чесно-чесно! Але Марк так голосно розмовляв у своїй кімнаті, що я мимоволі спинилася.

—...уявлення не маю… Ні… Ні… Та ні! Попросив Геннадія, начальника охорони, аби нарив інформацію… Так, я йому довіряю. Сподіваюся, він допоможе… Все, бувай, мені пора на зустріч.

Почувши кроки, що наближалися, дременула геть. За кілька секунд вже стояла у своїй кімнаті, важко дихала, а серце вибивало чечітку. Ну і ну! Я поняття не мала, наскільки цінну інформацію почула, але мені було надзвичайно цікаво. І мені в голову прийшла суперова ідея. 

Визирнувши у вікно, що виходило у двір, провела поглядом Марка, що йшов до машини. Цього разу він переодягнувся у червоний спортивний костюм. І я могла з упевненістю сказати, що йому пасувало. 

Коли автівка виїхала за ворота й охорона зачинила їх, я вийшла зі своєї кімнати. Серце й досі бухкало шалено, але якась невідома сила вела мене туди. В його кімнату. Дуже сподівалася, що мене не піймають, інакше прощавай багатство, бізнес, цей розкішний дім…

Перед дверима Марка роззирнулася, глибоко вдихнула і зайшла. Кімната, трохи більша за мою була охайною та чистою. Навіть занадто. Ліжко, шафа, письмовий стіл, стілець. На столі вимкнений ноутбук, напевне захищений паролем. Обійшла все кругом, але нічого цікавого не знайшла. Навіть під ліжко зазирнула, більше сподіваючись знайти там брудний носок. Але там не було навіть пилу. 

Перевірила дві шухляди у столі, але  й там нічого цікавого не було. Напівпуста шафа, в якій переважав чорний, ідеально складений, одяг. Складалося відчуття, що Марк в цьому домі був лише гостем.

Ще раз обійшла все, а потім вернулася до ноутбука. Подивилася на нього кілька секунд і навіть не стала вмикати. Пароль я точно не відгадала б, зате могла залишити сліди. Принаймні, так мені здавалося. 

Вернулася до себе з пустими руками. Засмучена лягла у ліжко й миттю провалилась в сон.

Прокинулася лише тоді, коли мене будила Ганна, аби я йшла на вечерю. 

Думала, прийду, як завжди, останньою, але за столом ще й досі не було Марка. 

— Тетяночко! — зрадів мені дід. — Маєш такий милий вигляд! 

Я навіть зашарілася від такого компліменту. На емоціях обійняла Ярослава Степановича і чемно подякувала за його теплі слова.