Глава 5

Спала я прекрасно, але не довго. Просила перед сном, аби приснився принц на новому місці, але бачила лише Марка, що безперервно клацав у телефоні й ніяк на мене не реагував. 

А розбудив мене наполегливий стукіт в двері.

— Хто там? — гукнула, плануючи вкритися ковдрою з головою та продовжити спати. 

— Вставай, у нас не заведено спати до обіду.

То був Марк. Я лише могла сподіватися, що він залишиться там, де стоїть, під дверима. Чи навпаки?...

— Іду, — сердито відповіла, встаючи з ліжка. Настрою геть не було. Як казала мамка, Танька знов встала не з тієї ноги.

— У тебе є п'ять хвилин, — діловим тоном заявив хлопець.

— До чого п'ять хвилин? 

Чесно? Я уже починала його ненавидіти. Марк так нічого й не відповів. Коли я вийшла за двері, аби зміряти його гнівним поглядом, коридор вже був пустим.

Швидко відвідала свою власну ванну, переодягнулася й пішла униз, шукати внука свого діда. Мабуть, він же щось хотів. 

Знайшла обох чоловіків у їдальні за столом. Марія Ігорівна теж сиділа з ними.

— Доброго ранку, Тетяночко, — усміхнувся мені дід, а потім і його доглядальниця. 

— Доброго, — усміхнулася і я йому, — вибачте, що трохи запізнилася, погано спала.

— Або не спала взагалі, — втрутився Марк, — як фільм? Цікавим був?

Дивився на мене, наче на головного ворога свого. А ще вчора казав, що в мене гарні очі. Ось і зрозумій цих чоловіків! Ще й підслухував мене в кімнаті чи що? Треба бути обережнішою.

— Новий дім, трохи незвично, — проігнорувала слова хлопця.

Ми їли ніжний омлет, балакали про щось неважливе. Я відчувала, що нарешті на своєму місці. Там, де й маю бути. 

Після сніданку Ярослав Степанович сказав, щоб я поїхала разом з Ганною та Марком в супермаркет. Мені не хотілось, м'яко кажучи. Але ж не могла я отак одразу показувати свій характер, тому чемно погодилася й навіть вдала, що дуже цього хочу. 

Їхали ми до магазину дуже довго. Виявилося, що сім'я довіряла лише певному бренду, який знаходився аж в центрі міста. Ганна майже одразу засопіла збоку, викликаючи у мене співчуття. Мабуть, бідненька, так втомлювалася на цій роботі, що й ночі не вистачало, аби відпочити. 

Мені було дуже нудно, а спати чогось я не могла. Певно, давалася взнаки присутність Марка. 

І телефону в мене більше не було, навіть в Інстаграмі не посидіти. Зітхнула дуже важко, тим самим привертаючи увагу хлопця.

— Що, думала, будеш у золоті купатися? — хлопець поправив дзеркало заднього виду, аби бачити мої очі. Знову!

Відвернулася навмисне до вікна.

— Думала, що між мною та моїм коханим не стоятиме ніякий дурень.

— Припини, чорненька, — улесливо мовив він, — яке кохання? Ви ледь знаєте одне одного!

— З першого погляду, — драматично прикрила повіки, усміхнулася мило. 

Марк так голосно засопів, що я аж на задньому сидінні почула. Мабуть, дратувала його своєю виставою, але то й на краще. Таким баранам, як він краще залишатися в загорожі своїх здогадок. А то ще зізнаюся, а він усе дідові розповість! І тоді все! Прощай, мій спадочок омріяний! Привіт, село і свині!

Більше ми й не говорили. Я дивилася собі у вікно, спостерігаючи за осіннім сумним Львовом, а Марк кермував. 

Щойно автівка спинилася біля супермаркету, Ганна одразу ж прокинулася й стала вилазити з позашляховика. 

"Робот, а не жінка", – не встигла й подумати я, коли Марк уже й мене виганяв назовні.

— Йди! — сказав, дивлячись в телефон. Цього разу я таки розгледіла – він з кимсь переписувався. 

— А ти? 

— А я потім прийду, — байдужим тоном відповів, продовжуючи комусь строчити. Здавалося мені, він переписувався з жінкою! 

Цікаво, а чи в нього хтось є? Мабуть, що так. Хіба такі гарні та ще й заможні бувають одинокими? 

— Ти ще тут? — раптом заблокував телефон, помітивши, що я підглядаю. — Іди вже! 

І таким поглядом злим мене нагородив, ніби я в нього все майно відібрала! Хвилиночку! Так же й було.

— Злюка! — показала йому язика, швидко вискочила з автомобіля й побігла наздоганяти хатню робітницю.

Виявилося, що закуплятися продуктами для багатіїв – це ще ті випробування. Ми носилися тим супермаркетом, наче підстрелені. Ганна весь час приказувала, що потрібно встигнути за годину, аби вчасно приготувати обід господарям. 

Ми назбирали продуктів, кухонних та засобів для гігієни повний візочок. Але були й плюси в цій поїздці – я могла брати все, що захочу. Ганна сама наполягла. Я й нагребла різних смаколиків, аби потім відвести душу.

Через хвилин сорок ми нарешті спинилися, Ганна, тримаючи ручку, звірялася зі списком, який певно знала на пам'ять, бо я його тільки побачила.

— Так, це є…є…є… угу… так… Ох, зовсім забула! Треба ж купити ковбаски для Марчика!

Спершу я подумала, що жінка має на увазі великого старого пса, якого я бачила сьогодні зранку біля каміна. 

— Непогано так собака влаштувалася, — прокоментувала я. — Ковбасу їсти…

— Взагалі то це для мене, — пролунало позаду. 

Я навіть завмерла, почувши голос Марка. 

— Зараз повернусь, — сказала Ганна, навіть не почувши ані мене, ані Марка через свою заклопотаність.

— Ходімо до кас, — хлопець взяв візочок та пішов у сторону виходу.

От дідько! Це ж треба було подумати, що ковбаса для собак!

Пленталася позаду, чогось дивлячись на Маркову…еее… п'яту точку. І мені подобалося те, що я бачила. Його пружні сідниці, обтягнуті в чорний джинс, приваблювали мене, ніби осу мед. 

І все було б добре, якби Марк не розвернувся раптово. Звісно, погляд мій швидко стрибнув вгору, на його обличчя, на якому з'явилася кривенька усмішка.

— Подобається? — спитав мене задоволено.

— Ні, в тебе там якась біла пляма, — підійшла до візка, протиснулася повз Марка й стала викладати продукти на касову стрічку, ніби нічого й не бувало.

Поки хлопець намагався побачити вигаданий бруд на своїй гарній дупі, вернулася Ганна й підказала, що там нічого немає. Я незворушно продовжувала діставати товари з візочка.