Глава 3

На вечерю мене покликав Ярослав Степанович, тихо постукавши у двері. Я саме дивилася якусь індійську захопливу мелодраму на широкому екрані й лежала на ліжку, розкинувшись зірочкою.

Так не хотілося вставати, але в животі вже давненько бурчало, тому взула свої домашні капці з зайцями й, взявши свого діда під руку, пішла вниз.

— Як тобі в нас, Танечко, подобається? — спитав він.

— Ой, так затишно, — багато й дорого, — тепло, приємно, почуваюся, ніби нарешті вдома, — тут не збрехала. — Кімната така здоровенна, а телевізор то взагалі щось! Я такі лише в магазині бачила! — а це вже неправда, але яка різниця? — Жити в такому гарному домі – це моя мрія…

Останні слова сказала так замріяно, так ніжно, що аж сама собі повірила. Ну хіба ні?

— Як добре, що тобі подобається, — розсміявся дід, певно, над моєю вдаваною наївністю, хоча ошуканим з нас двох був саме він.

Щойно ми ввійшли в їдальню, як "добрий" внучок мене поглядом пристрелив. Добре, хоч їсти не перехотілося, бо на столі все було таким апетитним, що в мене аж слинки потекли. 

Крім пришелепкуватого внучка там ще й сиділа Марія Ігорівна, усміхалася мені тепло. Ну а я – їй.

Ярослав Степанович посадив мене скраю по-джентельменськи, відсунувши стільчик, а сам вмостився на чолі стола. Все було б добре, якби навпроти мене не сидів Марк та не витріщав своїх злих очиськ.

Поки дід щось запитував у Ганни, яка щойно підійшла, а Марія Ігорівна відірвалася на пиріг, швидко висолопила язика внукові й швидко сховала назад.

— Кобра, — спокійно відповів він, навіть не кліпнувши. Ух, клятий внук! Примружила очі. З'явилося неприборкане бажання його… вкусити. Не було б тут свідків…

— Лушпинь, — байдуже стенула плечем. Марк відкинувся на спинку стільця й поглядом пообіцяв, що буде мститися. А я що? Я нічого. В мене є захист – дід.

Вечеряли ми довго. У мене навіть дупа почала боліти від тривалого сидіння на стільці. Всі надто повільно їли, обов'язково користуючись столовим ножем. Ну і мені доводилося теж, бо не хотілося ж осоромитися, наче якійсь простолюдинці. 

А от їжа мені подобалася. Запечена з яблуками качка була просто шик! Всього іншого я не впізнала на смак, але їла за обидві щоки, бо зголодніла.

— Дідусю, а коли у вас весілля? — запитав Марк. Весь час намагалася його оминати поглядом, але коли він заговорив, все ж глипнула в його бік. Дивився він, звісно ж, на мене. А куди ще?

— Ми з Танечкою ще не говорили про це, але, думаю, десь за місяць.

— Підходить, — кивнула й усміхнулася дідові. А він знов по-доброму засміявся, ділячись зі мною своєю щирою радістю. Вже навіть якось ставало незручно, що я хотіла, аби він того… зник, залишивши мені спадок.

— Так холодно ж буде, — заявив Марк з серйозним виразом обличчя, але я то бачила в його очах щось надто хитре, — переносьте на весну. Там можна й на подвір'ї відсвяткувати.

— А чого тягнути? — махнув рукою дід. — Я вже старий. Ще не дай Боже не доживу до весни, що тоді?

Марк зціпив зуби, досі проштрикуючи мене колючим поглядом. І дід, і Марія Ігорівна дивилися собі в свої тарілки. Могли б і поглянути, як внучок невихований хоче позбутися своєї майбутньої… бабусі? То може через це його так ковбасить?

— Не кажіть так, — заперечила, мило всміхнувшись, — у вас енергії ще ого-го!

Дід знов засміявся задоволено, повністю ігноруючи вбивчий погляд Марка. Ні, ну він серйозно? Може сліпий?

— Тетяно, а розкажи нам, за який булінг тебе звільнили? 

Згадав, нечистий! А щоб тобі добро було!

— Мене не звільняли, — уїдливо відповіла, скривилася. Раз за Марком не помічали невихованих манер, то чого я повинна була нормально себе поводити. — Я сама звідти пішла! Мене дражнили спершу за те, що я найнижчою серед них була, а потім перебралися й на те, що сиріткою залишилася ще в дванадцять.

Господиньку! Хоч би потім не забути, що тут всім намолола!

Марк відвів погляд, важко зітхнув, а потім отримав зауваження від Ярослава Степановича:

— Внуче, припини Таню діймати, вона хороша дівчинка, краще їй комплімент зроби. Вона ж така юна та гарна, мов сонечко. Хіба не так?

Дід задоволено всміхався, Марія Ігорівна теж з ним погоджувалася, показуючи це усім своїм видом. А от Марк ще більш розізлився.

— Діду, ну що це за цирк? — кинув виделку в тарілку й вона так брякнула, що я аж підскочила на стільці. Мій хороший настрій миттю розсипався на куски. — Яке весілля? Яка наречена? Я б ще зрозумів, якби вона була хоч трохи старшою, а так… Двадцять один… Аби був хоча б. Ти їй віриш? Бо я – ні! Вона тобі правнучки годиться! Ти це розумієш?

Здавалося, Марк оскаженів. Обличчя почервоніло, очі кров'ю налилися. Не вистачало лиш, щоб ікла виросли і він упився ними в мою шию. А дивився як на мене! Ніби я йому все життя зіпсувала.

— Це моє життя і робитиму я те, що захочу, — відповів дід спокійним тоном.

— Сивина в бороду, а біс у ребро, — холодно сказав йому Марк, підвівся, голосно відсовуючи стілець і пішов собі геть. Мені навіть якось легше стало. Але неприємний осад все одно був.

— Не засмучуйся, Танечко, — Ярослав Степанович взяв мою руку й легенько стиснув, подивився в очі теплим поглядом, — він трохи запальний. Потім заспокоїться, ще й перепросить обов'язково. Так ми його виховували.

— Все гаразд, — мило йому посміхнулася. — Справді все в порядку. Мабуть, в нього є причини, аби сердитися.

Стенула легенько плечем та прийнялася за десерт. Він був яскраво-жовтого кольору та мав лимонний смак. З такими тістечками й шкідливі внуки забуваються вмить! 

Після вечері дід покликав мене до себе в кабінет. Там було все так по-діловому. Стіл, стілець, диван, шафа з якимись розумними книгами, які я терпіти не могла… Навіть вазон, що сягав мені вище пояса та мав широке листя, і той був якимсь надто серйозним. Мабуть, через те, що ріс в цій бізнес-атмосфері. 

— Сідай, Тетянко, на дивані, а я зараз дещо візьму.

Я, як чемна дівчинка, послухалася. Сіла та стала продовжувати розглядати кабінет.