Глава 2

Я дивилася на Марка широко розплющеними очима й не могла зрозуміти, чого я не впізнала ці темно-карі райдужки. Вони ж у діда такі самі! А хлопець споглядав на мене з якимсь викликом в очах, точно намагався розкусити. Але хіба Таня Кіт могла таке допустити? Та ніколи в житті!

Згадала про те, що наговорила йому в авто, почервоніла до кінчиків вух. Ну і який чорт мене за язика тягнув? 

Недовго я мучилася від сорому, бо зовсім скоро дід взяв мене під руку й запросив мене в дім. 

Позбувшись нарешті прискіпливого погляду внука, я повернулася до вивчення маєтку. До будинку вели невеликі сходи з гарними металевими бильцями, а вхідні двері були старовинними. А ще високими. І це ніяк не було зв'язано з моїми ста п'ятдесятьма сімома сантиметрами. 

Всередині будинку першим я помітила справжній камін, в якому потріскували дрова. Одразу ж і побігла до нього, вмостившись на кріслі, що стояло поряд. Ніколи не бачила справжнього каміна, хіба у кіно.

— Танечко, ти змерзла, певно? — запитав Ярослав Степанович усміхаючись.

— Трохи, — сором'язливо опустила погляд і простягнула ручки ближче до вогню.

— Скажу Ганні, щоб зробила тобі чаю, ти який любиш? 

— Чорний, міцний. Дякую.

Дід пішов, а я зачаровано дивилася на вогонь. Думала, хто така Ганна, згадувала, коли востаннє хтось робив мені чай, усміхалася задоволено від того, що я нарешті змогла видертися зі злиднів. 

Вогнище було чарівним. Правду кажуть, що можна дивитися на те як тече вода, горить вогонь і…

— Як тобі тут? 

…як в моє життя вічно якась рогата худоба лізе. Цього разу вона мала ім'я Марк. Я ще ширше заусміхалася, загадково так, замріяно. 

— Я щаслива бути зі своїм нареченим. Навіть, якби замість цього прекрасного дому стояла звичайна хатина. 

Ну-у-у… майже не лукавила… Марк знов засміявся, а я натягла посмішку аж до вух та поглянула на нього щасливими очима. Лише могла сподіватися, що правдоподібно. 

Хлопець стояв, обпершись об стіну плечем і намагався мене вбити поглядом. Неподалік від нього лежала моя сумка. Не стала дякувати за те, що приніс її. Бо не заслужив. 

Ще раз окинула поглядом Марка, оцінила схожість діда та внука, підмічаючи надзвичайну привабливість останнього. 

"Ні, Танько! — насварила сама себе. — Ти тут не для цього!... Але… він такий гарний…"

Дідько! А щоб йому дівчата не давали! Знову вернулася очима до вогню.

— Я все одно доведу дідусеві, що ти не та за кого себе видаєш!

Прикусила язика, аби не огризатися. Ні до чого з ним сваритися. І взагалі непогано було б знайти спільну мову, бо ж майбутній родич. Ще й такий гарний…

Ні!

Ні! 

І ще раз ні!

Ніяких симпатій. Хіба забула, що то таке?

— Як хочеш, — легенько стенула плечем, спостерігаючи, як жовтогарячі язики полум'я тягнуться вверх. 

— Добрий день! 

До вітальні зайшла жінка років п'ятдесяти з тацею в руках. Вона так щасливо усміхалася, що я її вже полюбила, навіть не відаючи, хто це така.

— Добрий день! — підвелася, широко усміхаючись. На таці стояв чайничок, три чашки, цукор та печиво. — Ой, це мені? Так приємно, — поклала руку на серце, — мене Танею звуть, а вас?

Обличчя жінки засяяло ще більше, вона поставила тацю на столик, випрямилася та простягнула руку.

— Ганна. Я – хатня робітниця.

Ух! Ніколи в мене не було хатньої робітниці! Та в домі батьків вважай сама нею працювала! Не втримавши радощів у собі, кинулася її обіймати. Ганна так приємно пахла ваніллю, що аж у носі лоскотало. 

А от Марк, гад повзучий, за мною пильно спостерігав. Мабуть, думав, що я прикидаюся, але ж я справді була щаслива познайомитися з Ганною. Від того, що не доведеться більше працювати!

— Надзвичайно рада знайомству! У вас тут так гарно, чисто й затишно, — мамка  казала, що потрібно хвалити людей після знайомства. Тільки от я про це не завжди згадувала. Он з Марком все вийшло якось неправильно.

— Ой, що ви, мені ще тут прибирати й прибирати! — засоромилася вона. — Піду, стільки справ!

Дивилася вслід жінці й усміхалася, наче дурна. Здається, до мене на "ви" зверталися лише діти з села. І то не всі, а лише ті, які були з іншого кутка.

— Гадаєш, влаштувала тут виставу і я поведуся на це? — подав голос внук мого дідуся. 

— Думай, що хочеш, — вдала байдужість і взялася за білосніжний чайник із фарфору, аби налити собі чай. — Будеш? — запропонувала Маркові, не дивлячись на нього.

— Пий сама! — гаркнув під саме вухо. Я мало не впустила чайника, але рідину вже ж на тацю пролила. І коли тільки опинився так близько? 

— Нічим зайнятися? — поставила чайника й повернулася до нього обличчям, ставши руки в боки. — А якби я кип'ятком тебе ошпарила б?

Марк стояв так близько, що я навіть дихати не могла. В карих очах було стільки злості, губи стиснулися в лінію, на лоба впав сплутаний чуб. Хлопець засунув руки в кишені й нависав наді мною, наче здоровенний дуб. А я дивилась на нього знизу вгору, відчуваючи себе маленькою мишкою навпроти гігантського чорного кота. Чорного, бо до нещастя. Тільки судячи з усього дорогу перейшла йому я.

— Тобі нічого не дістанеться? — спитала його я, знущаючись. — Невже дідусь викреслив твоє ім'я із заповіту? 

Клацнула кілька разів язиком, захитала головою, усміхнулася хитро. Ох я й змія!

— Тобі не повинно бути ніякого діла до нашої сім'ї, Таню. Забирайся з цього дому, бо інакше я тебе звідси витравлю, ніби таргана.

— Я б з радістю виконала твоє прохання, але є один нюанс, — незворушно струснула з його плеча уявну пилинку. — Не ти мене сюди запрошував, не тобі й виганяти. А таргани, вони живучі, ще спробуй їх витрави, хіба не так?

— Не так, — схилився ще нижче наді мною, ніби збирався поцілувати. — Просто потрібно ретельно підібрати отруту.

Я мало не зомліла від його близькості. Навіть колінця затрусилися. Добре, що Марк швидко випрямився, востаннє нагородив прискіпливим поглядом і пішов. 

Сіла. В голові шуміло. Ніби п'яна була. Невже мені не здалося? Невже він і справді хотів мене поцілувати? Ні! Точно ні! Швидше вкусити. Можливо, облизнути навіть (ненавиджу слину!). Але точно не поцілувати!