Глава 1

— Танько, схаменися!

— Я навіть слухати тебе не хочу, бо це моє життя, Полю! Хочу йду в армію, хочу виходжу заміж!

— Але ж він старий!

— Сама ти стара, а він ідеально для мене підходить. За рік-два копитця відкине і Танечка купатиметься у його багатствах.

Я припинила збирати речі й сіла на своє стареньке ліжко, яке скрипіло від найменшого поруху. Аж замріялася, як їздитиму на дорогих авто, ходитиму з ранку до ночі салонами краси та вечерятиму в дорогих ресторанах. Бо за двадцять один рік набридло вже ділити кімнату з сестрою та весь час слухати повчання мамки. А ще жити так далеко від міста у нікому не потрібному селі. Поряд з клятою фермою! Бридота! Добре, що дід про це не дізнається. Сказала йому, що я з сиротинця. Так, так, знаю, що це негарно, але хай він уже мені вибачить. Отака я вредна, як каже мій неньо.

— Танько, ти мене чуєш взагалі? — сестра клацнула пальцями кілька разів перед моїм обличчям.

— Чую, — буркнула їй, хоча нічого не слухала, — мені пора. Ярослав Степанович сказав, що авто чекатиме мене біля під'їзду через годину, а я не біля під'їзду, як бачиш.

— Танько! Мамка тебе приб'є! — Поліна стала у дверях та розкинула руки, намагаючись перегородити мені дорогу. — А потім ще й мені влетить!

— Розслабся, сестричко, і нічого їй не кажи. Тоді й не влетить!

Усміхнувшись Полі, схопила сумку, й, пригнувши голову, швидко пройшла повз неї.

— Арівідерчі, бебі!

Їхала маршруткою до Львова й уже передчувала, як ніжитимуся цілий вечір у тепленькій ванній, їстиму якісь заморські дорогі страви. А вночі буду спати на великому ліжку. Більшому, ніж наша з Полькою кімната. 

— Передайте за проїзд! — боляче тицьнув мене незнайомий чоловік у плече. Глипнула на нього злим поглядом, взяла жменю копійок і передала далі. Ненавиджу маршрутки! Але то нічого, від сьогодні їздитиму лише на дорогих авто. 

Ярослав Степанович – мій квиточок у новий прекрасний світ. Як добре, що я все-таки пробралася на те весілля під виглядом гості. А Полька кричала, запевняла мене, що нічого не вийде у мене. А я змогла! Змогла причарувати багатого чоловіка! Ну то й що, що йому трішки за сімдесят? Зате не приставатиме до мене з тим самим…

Знайомство з дідом – це не інакше як доля! Я ж навіть букет нареченої на тому весіллі спіймала! Угу! Щоправда, довелося якусь дівчину в ребра ліктем штурхнути добряче. Та вона не скаржилася, тільки поглядом мене вбити намагалася. 

Завжди вважала, що ціль виправдовує засоби! І на весіллі ще раз переконалася, коли дід зрештою піддався моїм чарам та попросив про ще одну зустріч. Ми сходили в дорогий ресторан і я була в захваті! Не їла нічого смачнішого за ті лазанки та форель з баношем. 

Тоді він мені й запропонував одружитися! Була на сьомому небі від щастя. Раділа, що в ресторан ще потраплю не один раз. 

І от через два місяці знайомства цей прекрасний чоловік нарешті запропонував переїхати в його дім. Могла лише уявити, який там дорогущий палац!

Маршрутка потрапила у затор і до будинку, в якому я нібито жила, довелося аж бігти та ще й тримати в руках сумку з речами. Мало не спіткнувшись об східці перед входом, швидко смикнула на себе двері та залетіла всередину. Кинула сумку на підлогу й обперлася на стіну, намагаючись вгамувати дихання. 

Одразу ж задзвонив телефон.

— Ал-ло, — ледве промовила – кисню катастрофічно не вистачало.

— Тетяна? — спитав приємний чоловічий голос.

— Так, це я, — навіщось кивнула. Нервувала страшенно, але ж дурна!

— Мене Ярослав Степанович прислав, виходьте, я вже приїхав. 

— Ага, — усміхнулася задоволено й скинула виклик. 

Виходити не спішила, бо моя занадто швидка поява могла б викликати підозри. Постояла, підпираючи стіну, поскролила стрічку Інстаграму. Дивилася на жалюгідні й недолугі світлини одногрупниць та усміхалася, розуміючи, що зовсім скоро утру їй всім носа!

Через десять хвилин, коли тіло перестало дихати, мов собака на спеці, глянула в люстерко й, задерши голову, відчинила двері. 

Прямо біля під'їзду стояло дороге чорне авто. Великий позашляховик відомої марки. Такі в нашому селі навіть транзитом не проїжджали, не те, що у когось із жителів були. Ледь стрималася, аби не присвиснути. Гарна. Вишукана. Моя.

— Добрий день, — широко усміхнулася водієві, який обпирався на авто. — Я – Таня. Ви, мабуть, вже й втомилися чекати?

Молодий хлопець приблизно мого віку дивився мені прямо у вічі. Так пильно, ніби хотів там всі гріхи побачити. Е, ні, любчику! Таню тобі не розкусити! 

Загалом він був навіть симпатичним, гарно одягненим, у все чорне, з моднявою стрижкою. Можливо, якби я зовсім скоро не виходила б заміж, то…

— Сідайте, Таню, — кивнув він на задні дверцята, але відчинив водійські, сів та запустив двигун.

"Е! А для молодої пані двері відчинити?!" — подумала я, але вголос побоялася сказати. Моя інтуїція, яка була дуже добре розвиненою, говорила, що треба цього разу змовчати.

Я залізла в авто (саме залізла, бо машина виявилася ще й дуже високою), метнула сумку під ноги й у передчутті поїздки відкинулась на шкіряну спинку сидіння. 

Майже одразу авто рушило, набираючи швидкість. Я весь час дивилася у вікно й не могла повірити, що їхала до своєї мрії. Попереду мене чекало розкішне життя, безбідне, безтурботне, де мені не доведеться нічого вирішувати, не доведеться ВЧИТИСЯ, готувати їжу для всієї сім'ї, сапати город і поратися з коровами та свиньми. Більше ніякого господарства!

— Це хіба не ти в під'їзд забігала, коли я приїхав?

Голос водія вернув до реальності, змушуючи напружитися. І коли це ми на "ти" перейшли? Що він собі дозволяє?

Глянула йому в потилицю, потім у дзеркало заднього виду. Темно-карі очі дивилися на мене з якимсь осміхом, ніби глузували. Добре, що їм доводилося ще й за дорогою слідкувати, тому я миттю відвела погляд назад у вікно.

— Ні, не я, — хотіла ще щось додати про вигадану сестру-близнючку, але вчасно згадала, що я ж з "сиротинця". — Мабуть, ви помилилися.