Розділ 7

— А потім?

— А потім я підійнявся з землі й згадав про свого однокласника, який володіє магазином з будівельними матеріалами. — Продовжив Артем. — Влаштувався до нього сторожем. З часом просунувся до менеджера. Завів кілька дуже хороших знайомств з місцевими бізнесменами та забудовниками. Врешті відкрив власну компанію, яка робить ремонти в новобудовах, а клієнтів мені постачають самі забудовники. 

— Ти не кульгаєш.

— Зробив операцію в Німеччині.

— Я рада, що в тебе тепер все гаразд. 

— Лише завдяки тобі. — Він зупиняє машину біля мого дому. — Ти як той ангел з'явилася в моєму житті й врятувала.

Ніяковію.

— Я нічого такого не зробила.

— Ти дала мені відповідь на моє питання до Бога. І до речі, я шукав тебе, але не міг знайти.

— Бо я працюю вечорами, як ти вже помітив.

Він мовчки дивиться на мене. Потім підсувається, щоб поцілувати. Не знаю чому, але швидко прощаюся з ним й кулею вискакую з машини.

— Ну, бувай, — кажу, тримаючи дверцята. — Дякую, що підвіз і може ще колись зустрінемося. Рада була побачити.

Я поспішаю до під'їзду. Ще раз озираюся й бачу його ошелешений погляд перед тим, як відкриваю двері й пірнаю всередину. 

Весь вечір думаю про нього. Він дуже змінився зовнішньо. Незмінним залишився глибокий погляд блакитних очей. От тільки навіщо він шукав мене? І чи справді спробував поцілувати, чи мені це здалося? Я намагаюся заснути, але майже всю ніч кручуся. Здається тільки закриваю очі, як враз спрацьовує будильник. Вже одинадцята ранку й мені час прокидатися.

Мої думки знову повертаються до того вечора. Не знаю чи зустрінемось ми ще колись. Я не залишила свого номера, а він не запитав. Хіба що Артем знову прийде до піцерії. Та навіщо йому це.

Коли настає час збиратися, починаю нервувати. Після вчорашнього боюся виступати. Але іншого виходу немає. Беру свої речі й біжу до Сіренької, щоб погодувати її. А потім поспішаю на роботу.

— А в нас вже є ялинка, — каже Марта, коли через пів години заходжу до піцерії. — Уявляєш, сьогодні привезли. Завтра прикрашатимемо.

Вона проводить мене до зали, поки що порожньої, але яка незабаром наповниться відвідувачами. Біля вікна встановлена пухнаста красуня. Поки що без дощика, гірлянд і іграшок. Мене укутує приємний аромат ялинки. Відразу згадується новий рік в дитинстві, подарунки, мандарини.

— Дивно, минулого року нічого такого не було, — продовжує розповідати Марта. — Поставили на підвіконні маленьку штучну ялинку, пів метра в висоту і все. А тут прямо така розкіш.

Йду перевдягатися. Настрій з тривожного відразу стає святковим. Коли повертаюся до зали й розпочинаю вечір, то сподіваюся, що Артем теж там буде, але його немає.

— А чого ти хотіла? — кажу сама собі. — У нього бізнес, свої справи, можливо дівчина. Чого він має стирчати кожного вечора тут?

Я все це розумію, але мені все одно сумно. 

Після виступу йду перевдягатися. З позитивного — до мене ніхто не чіплявся, що в моєму випадку прямо дуже добре. Тож зі спокійною душею їду додому.

Весь тиждень, день за днем, я очікую, що Артем прийде до піцерії. Але цього не відбувається. Підозрюю, він образився, що я відсунулася тоді в машині, коли він спробував мене поцілувати. 

Тим часом у нас в закладі багато змін. Крім ялинки з'явилися камери спостереження й один охоронець. 

— В нас власник змінився, — якось перед виступом зайшла до мене Марта. — Всі ці нововведення від нього.

— Це погано?

— В цілому ні, — задумливо відповідає. — Але хто знає, що ще йому спаде на думку. Може він і нас на роботів замінить.

Сміюся. Думаю вона перебільшує. Хоча б до того моменту, як власник скасує живу музику у закладі. Тоді звичайно мені буде не до сміху.

Пройшов ще тиждень і я більше не згадую про Артема. Та несподівано саме в цей вечір він з'являється.

Я щойно закінчила чергову пісню, як з зали донеслося:

— Заспівайте “Обійми” Вакарчука.

Мружуся, намагаючись розгледіти замовника. Врешті він підходить ближче і я бачу, що це Артем. На вулиці мороз, сніг, а він одягнутий у футболку з короткими рукавами, яка підкреслює його міцні м'язи. Руки схрещені, на обличчі усмішка.

— Зможете? 

— Авжеж, — киваю. — Це моя улюблена пісня.

— На диво моя теж.

Співаю. 

Після виступу він підходить до мене. Дивиться в очі довго й уважно. 

— Я хочу, щоб ти більше не виступала в цьому закладі.

— Як це? — Витріщаюся на нього. — Чому?

— Тому що це може бути небезпечно.

— Це не тобі вирішувати. — Злюся я.

— Взагалі-то мені, бо я тепер власник цієї піцерії.

— Відколи?

— Вже два тижні.

— То ти мене звільняєш? — Моє серце стискається. Невже це знову відбувається зі мною?

Він усміхається.

— Я роблю протилежне від звільнення. Прошу тебе залишитися в моєму житті назавжди — стати власницею закладу й моєю дружиною. 

Я мовчу. Лише відкриваю й закриваю рота, намагаючись щось сказати.

— Ти ж мене не кохаєш, — нарешті кажу розгублено. — А без любові я заміж не хочу.

— Я тебе кохаю ще з тої миті, коли ти простягла мені булку з маком і пакет з їжею. Так кохаю, що спеціально для тебе купив цю піцерію.

— Але тоді ти маєш погодитися на одне моє прохання.

— Яке? — Бачу, що він напружився.

— До нас переїде Сіренька — собака, яку я тоді зустріла разом з тобою.

Він киває й усміхається.

Я дивлюся на нього, на святково прикрашену залу та пухнасту ялинку біля сцени й мені раптом до болю хочеться за нього заміж.

Все що пережила на шляху до цієї миті, було не даремно. Воно сталося для того, щоб врятувати найкращу людину на світі, яка стане моїм чоловіком.