Розділ 6

Роблю кілька глибоких вдихів і видихів. Обпираюсь на двері. Закриваю очі. Мене трусить. От чого я така боягузка? Чому не можу дати жорстку відсіч?

— У тебе все нормально? — Лунає за дверима голос незнайомця.

Здригаюся. Серце підскакує у грудях. Завмираю.

Він стукає у двері.

— Агов, чуєш? Я не скривджу тебе. Просто скажи чи все нормально. 

— Так, все добре.

Витираю сльози, які течуть по щоках. Я така плакса. Відчиняю двері й натикаюся на занепокоєний погляд блакитних очей. Кілька секунд дивлюся на нього, бо мені здається, що десь я його вже бачила. Проте пригадати не можу.

— Мені треба йти, — проходжу повз незнайомця.

— Нічого не бійся, — каже він мені вслід. — Тебе ніхто не чіпатиме. Я прослідкую за цим. 

Не відповідаю. Йду мовчки далі. Мені приємно, що він заступився. Проте не знаю чи він краще тих, хто чіпляється. В цілому я взагалі нічого про нього не знаю.  

Коли підіймаюся на сцену, мене трясе. Боюся, що той чоловік чи хтось інший почне щось неприємне викрикувати, чи говорити непристойності. Виконую далі пісні зі свого репертуару й на диво ніхто мені не заважає. Намагаюся не думати про чоловіка з блакитними очима. Де він зараз? Мабуть, десь там за одним зі столиків, якщо вірити його обіцянкам.

Завершую свій виступ як завжди піснею “Обійми”. Люди аплодують, а я йду в кімнату для персоналу. Видихаю. Нарешті розслабляюся. От як жінки носять оці підбори, від яких ступня ниє й відчуття, що ще секунда й зламається кістка. Приталені сукні, які обтягують кожен сантиметр тіла й постійно треба втискати живіт, щоб виглядати стрункішою. А ще тримати поставу, щоб груди були піднятими. Перевдягаюся у джинси й светр. Натягую кросівки. Стаю то на одну, то на іншу ногу, намагаючись їх розслабити. Розминаюсь. 

Раптом у двері знову стукають. Я завмираю. Мені стає тривожно. Сподіваюся той п'яний чоловік не повернувся, щоб знову діставати мене.

— Аріно, відчини, будь ласка, — лунає голос чоловіка з блакитними очима.

— Ти знаєш як мене звати? — здивовано питаю, коли відкриваю двері.

— Твоя менеджерка сказала. Це що, заборонена інформація? — Він усміхається. — Можна зайти?

— Я вже поспішаю додому.

— Давай я тебе підвезу? 

— Я краще викличу таксі. 

— Добре, — він підіймає руки, показуючи, що не наполягає. — Ти тут часто виступаєш?

— Кожного вечора. 

— І як давно?

— Рік усього. Взагалі я вчителька гри на піаніно. Але це не приносить багато грошей. Тому ще й співаю… Вибач, вже пізно. Я викличу таксі й поїду додому.

Він киває. Обпирається на одвірок.

— Ти мене не впізнаєш? — Дивиться уважно в очі. На його обличчі блукає легка усмішка. — Невже зовсім нічого знайомого?

Я дивлюся в його блакитні очі й раптом мене пронизує неначе від блискавки. Але цього не може бути. Переді мною стоїть широкоплечий, м'язистий, сильний чоловік. А той був…

Побачивши мої сумніви він усміхається ширше.

— Це справді я. Той волоцюга, якому ти дала булочку й пакет з їжею рік тому. 

— А як ти… Що сталося? Ти маєш гарний вигляд.

Я не можу сформулювати правильно речення, щоб запитати, як він з безхатька перетворився на такого красеня. Але ще більше мене цікавить, як він взагалі тоді опинився на вулиці.

— Давай я тебе підвезу й дорогою все розкажу? — Пропонує він.

Киваю, бо більше його не боюся. Я не вірю, що людина, якій ти купив продуктів на свої останні двісті гривень, може бути небезпечною.

Забираю сумку з одягом зі стільця, накидую куртку й прямую за ним. Ми виходимо на вулицю. Морозне повітря пронизує наскрізь. Я намагаюся вдихнути, але легені стискаються від болю, тож зіщулююся й застібаюся.

Він показує на своє авто біля входу.

— Поїхали?

Ми йдемо до машини. Сідаємо всередину. Він повертається до мене.

— До речі, я Артем.

Потискає мені руку. Я відчуваю тепло від його широкої шорсткої долоні. 

— Аріна, ти вже знаєш.

Він заводить двигун. Ми їдемо нічним містом, яке світиться яскравими вогнями й вивісками. 

— То що тоді сталося? — Не втримуюся.

Артем прокашлюється.

— Мені навіть соромно розповідати.

На мить замовкає. 

— Я отримав травму ноги на будівництві, після якої не зміг працювати. Треба було отримувати інвалідність. Освіти в мене не було, досвіду іншої роботи також. Раптом опинився у становищі, коли не міг на себе заробити, — Артем не відводить погляду від дороги. — Почав пиячити. Зв'язався з сумнівними типами, які позичили мені грошей, а потім відібрали квартиру за борги. В якийсь момент часу я опинився на вулиці. На горілку грошей вже не було, але й на їжу також. Збирав на смітнику порожні пляшки, але їх не вистачало.

І ось одного ранку, коли лежав на землі й вже помирав від голоду, я подивився на небо й вперше за довгий проміжок часу мені здалося, що Бог мене слухає. Що він там прямо зараз і я можу звернутися до нього. “Господи, — прошепотів тоді. Був такий слабкий, що вже і говорити голосно не міг. — Пошли мені знак, що мені треба боротися і жити, бо інакше піду до Дніпра і втоплюся”. Нічого тоді не відбулося. Не вдарив грім і не розверзлися небеса. Але за кілька годин до мене підійшла собака, а за нею ти й дала мені булку з маком і пакет з їжею.

Останню фразу він говорить хриплим голосом. Ніби йому здавило горло і важко балакати. Я ж дивлюся на нього з жахом. Я тоді вважала, що в мене найгірше життя, яке може бути, а виявилося, що в когось воно було ще гірше.