Розділ 5

Пройшов рік…

Через пів години в мене виступ в “Порт Олива”, а я досі нічого не купила Сіренькій й не погодувала її. Навіть ще не вийшла з квартири. Швидко одягаю джинси, светр, улюблені кросівки, теплу куртку фірми Colambia. Від згадки про те, як я боялася у свій перший вечір, усміхаюся. Працюю тут вже рік й думаю, що побачити їхню вивіску було однією з найбільших удач в моєму житті за останній час. Зарплатня чудова, колектив теж. Я вже мовчу про те, що займаюся улюбленою справою — музикою. Навіть співати перед мікрофоном призвичаїлася. Єдине, що важко — це іноді трапляються п'яні неадекватні чоловіки, які чіпляються. Одного разу навіть довелося тікати через запасний вихід. Але тут нічого не поробиш. В кожній бочці меду завжди є хоча б ложка дьогтю. 

Обережно складаю й засовую у сумку вечірню сукню для виступу й туфлі на підборах, а також пакет з косметикою. Швидко вибігаю з квартири. Майже біжу до того самого кіоску, де купляла булочки з маком, якими годувала безхатька. Того чоловіка я більше не бачила. Натомість з собакою ми подружилися. Кожного дня купую їй смаколики, а вона чекає мене рівно на тому місці, де ми з нею зустрілися вперше. 

Ще здалеку помічаю її. Вона сидить, гордо випрямившись й підійнявши голівку, ніби вишукана статуя, робота висококласного майстра. Підходжу ближче, а собака підіймається й махає хвостиком, притискає вуха до голови.

— Ти ж моя Сіренька, — присідаю навпочіпки, обіймаю за шию. — Зараз щось тобі куплю.

— Ось, залишила для тебе, — каже продавчиня, коли я підходжу до кіоску. — Дві булочки з маком для тебе і Сіренької.

Вона дивиться на мене з теплою посмішкою. Я розраховуюся, беру булочки й відходжу від дороги в бік двору, розламую одну на дрібні шматки для Сіренької.

Й поки вона їсть, дивлюся на годинник. Вже час. Виступ за п'ятнадцять хвилин, а я ще не готова. 

— Бувай маленька, — шепочу їй на вухо, ще раз обіймаю й щосили мчу до піцерії. 

Останнім часом я знову подумую, щоб забрати Сіреньку до себе. Попереду зима й мені жаль дивитися, як безхатні собаки мерзнуть на вулиці. Проблема в тому, що я продовжую жити в орендованій квартирі, власниця якої проти тварин.

Біля входу палить Марта.

— Запізнюєшся, — вигукує в мій бік, поки я пробігаю повз неї всередину.

В кімнаті для персоналу швидко знімаю з себе одяг. Натягую колготки, довгу чорну сукню, туфлі на підборах. Розпускаю волосся. Воно сягає мені до поясу. Пальцями розпушую й вкладаю окремі пасма. Кручуся перед дзеркалом. Роблю смоукі айз. Фарбую губи темно-червоною помадою. В житті такою не користуюся. Вона додає мені віку. Але для нічного макіяжу та ще й на відстані від людей — те що треба.

Трішки хвилююся. Вже не так, як рік тому, але все одно кожного разу перед виходом на сцену я тремчу. Нарешті заспокоююся і виходжу. Сьогодні п'ятниця й майже всі столики зайняті. Я не дуже добре бачу обличчя людей, бо люстри освітлюють сильніше центральну частину зали й сцену. Та може це і на краще.

— Добрий вечір! — Вигукую у мікрофон. — Сподіваюсь, що сьогодні всі в хорошому настрої?!

У відповідь лунають оплески.

— Так, бачу, що в хорошому. Тоді розпочнемо наш вечір і зробимо настрій ще кращим. 

Люди знову плескають в долоні. 

Перше, що виконую — це “Плакала” Казки. Коли співаю, намагаюся навіть не дивитися нікуди. Місцями закриваю очі. Люблю цю пісню й взагалі всі душевні українські пісні. Завжди нагадують якісь моменти з мого життя, які пережила. І тоді співаю серцем, пропускаю через себе, ділюся з людьми частиною своєї душі.

— А ти сексуальна мала! Познайомитися не хочеш? — Вигукує хтось з залу, коли я закінчую.

Ну ось, почалося. Удаю, що не чую. Називаю наступну пісню:

— Додому, Kalush.

В глибині залу знову лунають якісь вигуки, але я їх ігнорую й продовжую співати. Після цього оголошую паузу в десять хвилин і йду до кімнати для персоналу.

— Агов, мала! — Хтось вигукує позаду. — Ти що не чуєш?

Мене хапає за руку чоловік й розвертає до себе. 

— Що вам потрібно? — Кажу тремтячим голосом. Так далеко ще ніколи не заходило. Чоловіки чіплялися й раніше, але щоб бігли за мною й хапали за руки — таке вперше.

— Ти мені сподобалася. Познайомимося? Я до речі Юрій. Можна просто Юра.

Він притискається до мене і я відчуваю суміш запаху алкоголю, парфумів і чоловічого тіла, від яких мене зараз знудить. Панікую й від цього заклякаю, не в змозі відштовхнути його.

— Не знайомлюся, вибачте, — тихо кажу.

— А це ж чому? Я тобі не подобаюся? Вважаєш себе надто гарною для мене?

Я стискаюся й картаю себе за це. Не можу дати відсіч, закричати. Ще з дитинства в критичні моменти в мене просто пропадає голос. Подумки молюся, щоб Марта здогадалася піти перевірити, де я.

— Ти не заблукав? — Лунає позаду мого нападника голос.

Чоловік озирається. Я теж вглядаюся в темряву, бо поняття не маю хто це. 

В проході стоїть молодий чоловік — високий, широкоплечий, спортивної статури. Він загрозливо насувається в бік Юрія й витягує руки з кишень.

— А тобі яке діло? Йди, куди йшов, — гаркає Юрій. 

— Мені є діло. Це моя дівчина. Тож, якщо не відійдеш від неї зараз, то отримаєш особистий урок з боксу.

На мить Юрій розгубився. Потім повернувся до мене.

— Це правда?

Я здивовано витріщаюся то на незнайомця, то на нападника. Розмірковую, хто з них є менш небезпечним для мене. Врешті киваю.

— Так. Це мій хлопець.

Мій голос тремтить, хоч я і намагаюся звучати впевнено.

— Тоді прошу вибачення, — він звертається до незнайомця. — Що ж ти друже для своєї кралі не міг іншу роботу знайти, ніж співати в закладі, де чоловіки п'ють, гуляють, чи знімають на ніч дівчат? 

Він, хитаючись, йде в бік залу. Я ж не чекаючи ще одного нападу, тільки тепер від незнайомця, швидко розвертаюся, пірнаю в кімнату для персоналу й замикаю за собою двері.