Розділ 4

Від цих думок стає тоскно на душі. Відчуття, що життя постійно топить мене. Тільки я намагаюся вдихнути, як хтось хапає мене за горло й тягне на саме дно.

Заходжу до квартири. Сил немає навіть на те, щоб змити макіяж. Я роззуваюся, знімаю куртку й так і лягаю на диван. 

Коли прокидаюся, відразу згадую, що тепер безробітна й треба терміново шукати роботу. Знімаю з себе вчорашній одяг. Змушую прийняти душ. Ставлю на кухні чайник. Поки чекаю, проглядаю список контактів у телефоні. Знаходжу кілька номерів колишніх учениць і директора музичної школи. 

Роблю собі каву. Методично обдзвонюю всіх по списку. Змогла домовитися за одну ученицю й кілька групових уроків на тиждень в музичній школі. Це так мало, що цього вистачить максимум на оренду квартири. Щоб не впадати у відчай, одягаюся і йду на вулицю. Щоденні прогулянки в 1-2 години стали моїм обов'язком. Мозок відключається і я перестаю тривожитися. Грудень не такий холодний, як я очікувала. А може це тепла куртка, яку я купила, захищає від морозу.

Ноги самі ведуть мене до того двору, де місяць тому я зустріла собаку й нагодувала безхатька. Не знаю навіщо туди знову йду. Я сама на мілині. Та й навряд чи він зараз там сидітиме. Коли підходжу ближче, озираюся. Голі дерева, підмерзла земля. Залишки зеленої трави на клумбах. Неймовірно, як вона витримує таку погоду. Приходять в голову думки, що іноді найніжніше й найм'якше створіння може виявитися найсильнішим в складній ситуації й вистояти там, де інші не зможуть. 

Вже збираюся йти, як помічаю біля одного з під'їздів сірий клубок. Він ворушиться й звідти підіймається голова з карими очима.

— Це ти! — Вигукую й підходжу ближче. Собака сідає й кілька секунд дивиться на мене. Потім згадує. Починає вертіти хвостиком. Підбігає ближче. Тулиться до мене. Я гладжу її по голові.

— Чому ми зустрічаємося, коли стається якась біда? — Тихо кажу. Потім усвідомлюю, що у неї завжди біда — вона самотня безхатня собака. Це я егоїстка приходжу лише тоді, коли не все гаразд.

— Я називатиму тебе Сіренькою, — кажу, дивлячись їй в очі. — Пішли, погодую.

Ми знову йдемо до кіоску. Я попереду, а вона ззаду, метеляючи хвостиком. Купую їй пиріжок з капустою. Вона його проковтнула за мить. Значить справді голодна. Купую ще один.

— Я мушу йти, але приходитиму до тебе кожного дня. Пробач, забрати не можу, квартира орендована. 

Йду далі. Вона зупиняється, неначе все зрозуміла. Дивиться мені вслід. Я плачу, бо мені тридцять, а я навіть собаку не можу собі завести. 

Ще годину ходжу вулицями. Розмірковую. Вчителюванням я багато не зароблю. Потрібно шукати інший ресторан, де зможу грати та співати. І якнайскоріше.

Повертаюся додому. Треба готуватися до уроку з ученицею. Тож відкриваю “До Елізи” Бетховена й починаю знову і знову повторювати композицію. Потім “Місячну сонату”. Мої пальці пам'ятають все, хоч за час трохи втратили гнучкість. 

Після обіду проводжу урок. Я вже й забула як це. Раптом розумію, що навчати інших більше не хочу. Пояснювати по кілька разів одне і те ж. Витрачати час на елементарні речі. Колись мені подобалося вчителювання, та тепер я радше співатиму в ресторані, або писатиму свою музику. 

Мені приємно співати перед публікою. Все було б чудово, якби не поведінка Олега. При згадці про нього в мені все закипає всередині. Я відкриваю лептоп й починаю шукати ресторани в місті з живою музикою. Виписую їх назви з адресами на листочок.

Наступні кілька днів витрачаю на те, щоб обійти кожен з тих закладів.

— Вибачте, в нас вже є співачка, — відповідає мені адміністраторка в першому ж ресторані.

Те саме чую і в наступному і ще в кількох. 

— Ми не платимо співакам. Вам мають платити відвідувачі при замовленні пісень, — лунає і такий варіант.

Далі мені називають такі суми, що я тільки на таксі витрачу стільки ж, якщо не більше і ця робота тоді взагалі не матиме сенсу.

Втомлена й засмучена пішки повертаюся у свій район. Проходжу повз “Склянку місяця” — злощасний ресторан, з якого мене звільнили. 

На очі навертаються сльози. Підходжу до перехрестя. Роззираюся й дивлюся чи не їдуть машини та раптом бачу в кінці вулиці новий заклад. Ноги самі несуть мене туди. 

— Піцерія “Порт Олива”, — читаю вголос.

Це не зовсім те, що я шукала. Точніше зовсім не те. В піцеріях зазвичай немає живої музики. Але мені вже втрачати нічого. Заходжу всередину.

— Чим можу допомогти? — Назустріч виходить жінка років п'ятдесяти, приємної зовнішності. Одягнена в костюм, в окулярах. Вона щиро посміхається й очікує на мою відповідь.

Знічуюся. А чим вона справді може мені допомогти?

— Я співачка й граю на піаніно, або на синтезаторі. В принципі на більшості клавішних інструментів, — виправляюся. — Я шукаю роботу. Та мабуть, у вас такого немає.

Вона замислюється.

— У нас справді немає живої музики. Та знаєте що, — каже, помітивши моє розчарування. — Залиште свій номер телефону. Я запитаю у власника. Він якраз шукав ідеї для залучення більшої кількості відвідувачів.

Киваю. Залишаю свої контакти, знаючи, що навряд чи мені зателефонують. Бо цей світ такий. Треба налаштуватися, що з десяти спроб буде дев'ять відмов і лише десята можливо успішна.

Зневірено волочуся вулицями. Вже вдома на кухні намазую булку маслом. Роблю солодкий чай. До біса дієти та фігуру. В мене важкий день. Я заслужила.

Та чомусь калорії не підіймають настрій. Сідаю на дивані. Притягую до себе коліна. Думаю над тим, що все моє життя це боротьба.

 Палке сонце шкіру обпікає,

 Холодний вітер коси розвіває,

 А сніг що? Може від нього серце замерзає? 

Задумуюся. Може мені вірші писати? Слова самі складаються як треба. Так я і пісню створю для своїх виступів.

Від думок мене відриває телефонний дзвінок.

— Аріно, це Марта. Ви сьогодні заходили до нас в “Порт Олива” з приводу живої музики…