Розділ 3

О дванадцятій офіціанти провели останнього відвідувача і я нарешті видихнула. Для махрової інтровертки, яка ніколи не виступала на сцені, я вважаю, що трималася гідно. Та втомилася так, що ледь на ногах тримаюся.

— Ось твоя зарплатня, — до мене підійшов менеджер Олег й простягнув гроші. — Тут тисяча гривень. Поки небагато, але після місяця роботи буде підвищення ставки. І на майбутнє — бери в людей гроші за замовлення пісень. На цьому можна заробити вдвічі, а то й втричі більше. 

Я киваю. Не можу відвести очей від купюр з зображенням Лесі Українки. 

— Тобі викликати таксі? — Люб’язно пропонує Олег.

— Так, будь ласка.

Він дістає телефон й робить замовлення машини.

Ховаю гроші до кишені. Треба ж. Вчора я витратила останню купюру на безхатька, а тепер мені дали ще п'ять таких. Шлунок стискається. Відчуваю сильний голод. Їла востаннє ще зранку. 

— Там на кухні залишилися продукти. Нам дозволяють частину забирати собі. Пішли, щось візьмеш, — Олег дивиться на мене з жалістю. 

— Ні, дякую, — хитаю головою. — Я не буду забирати вашу частину харчів.

— Там на всіх вистачить. Чекай тут. 

Слухняно стою, а він щезає за дверима. Через кілька хвилин з'являється знову з пакетом у руках.

— Тут салати й закуски, — простягає мені їжу. — Ми готуємо завжди більше, ніж замовляє клієнт.

— Мені так незручно.

— Перестань. Ми всі тут велика сім'я й допомагаємо одне одному. 

Я беру пакунок й прямую до таксі, яке якраз приїхало. Як швидко все може змінитися. Ще вранці в мене був лише шматок хліба, а тепер їжа з ресторану та тисяча гривень у кишені.

Коли їду в машині, дивлюся на нічне місто. Воно більше не здається хижим. Життя вже не виглядає важким. Вчора я допомогла тому бідолазі, а тепер допомогли мені. Все повернулося бумерангом. Щасливо усміхаюся. Розплачуюся з таксистом біля під'їзду й пірнаю всередину.

Вперше за останній час засинаю без тривоги й страху.

Моє життя закрутилося. Кожного дня виступи. Довелося відмовитися від репетиторства, бо часу на підготовку до уроків зовсім немає. Натомість я сама тепер беру уроки вокалу. Хто б міг подумати, що я співатиму.

— Привіт, Олегу! — Вигукую чергового вечора, коли прибігаю до ресторану.

— І тобі привіт, — він усміхається. — Сьогодні місяць, як ти з нами працюєш.

— Справді? Як швидко летить час.

Йду перевдягатися й готуватися до вечора. Поліпшує настрій те, що раз місяць пройшов, моя зарплатня має бути тепер вищою.

О шостій виходжу до залу. Дивовижно як я, людина, яка ніколи не співала, призвичаїлася до виступів.

— Добрий вечір, — вигукую зі сцени. — Готові підспівувати мені свої улюблені пісні?

Починаю з  “Ангела, як я” Крихітки Цахес. Мій голос більше не тремтить. Я почуваюся впевнено на сцені. Це мене дивує і водночас радує. Музика несе мене далі і я мимоволі задумуюся, що виявляється люблю співати не менше ніж грати. 

Коли виступ закінчується й вже майже всі відвідувачі розійшлися, я щаслива поспішаю до кабінету менеджера Олега.

— То що там з підвищенням зарплатні? — Кажу, коли заходжу всередину.

Він сидить за столом. Підіймає на мене очі. 

— Я вже й забув про це. Закрий за собою двері.

— Авжеж, — швидко їх зачиняю. 

Він встає з-за столу. Я не відразу помічаю, що щось в його погляді змінилося. Олег підходить до мене ближче.

— Не лише зарплатня вирішується, — він стає, на мою думку, аж занадто близько. — Взагалі твоє перебування тут.

— Як це?

— Мало хто залишається в нас довше, ніж на місяць, — він підіймає руку й проводить пальцем по моїй щоці. Я відсахуюся. — Це вирішує менеджер на свій розсуд.

— Ти не хочеш, щоб я залишилася? — Все ще не розумію до чого він веде.

— Це залежить від тебе.

Олег обхоплює рукою мене за талію й притискає до себе.

Я перелякано заклякаю.

— Ми можемо з тобою подружитися і тоді ти отримаєш подвійне підвищення зарплатні та щовечора їжу з ресторану. А з тебе й усього-то вимагається бути зі мною ласкавою.

Мені стає так бридко, що зараз знудить.

— Відпусти мене.

— Подумай добре. Де ще ти знайдеш такі умови, — каже пошепки біля мого вуха.

Клубок підкочує мені до горла. Я вириваюся з його обіймів.

— Навіть не мрій! — Вигукую.

— Не будь дурною, — чоловік примружує очі. — Ким ти себе вважаєш? Великою співачкою? Місяць тому ти прийшла до мене в тоненькій курточці, голодна й перелякана. Взагалі не вміла співати. Я простягнув тобі руку допомоги, дав грошей, їжу й отака вдячність з твого боку?

Не можу повірити, що все це слухаю. Моя голова здається зараз трісне від напруги.

— Я не буду цього робити, — повторюю.

— Тоді йди туди, де тобі й місце, — шипить він. — На вулицю.

Я розвертаюся й виходжу з кімнати. Збираю свої речі, викликаю таксі і їду додому. Навіть грошей за сьогоднішній виступ не взяла. Що за життя. Все, що заробила за місяць я витратила на зимовий одяг і оренду квартири. Тепер знову на мілині.