Розділ 2

Наступного ранку я прямую на мою першу співбесіду до ресторану.

— Аріно, то ви граєте на піаніно? — Питає мене менеджер “Склянки місяця” й кривиться. — У нас тут немає піаніно, лише синтезатор.

— Це нічого, — поспішно відповідаю. — На синтезаторі я теж вмію.

— Ну добре. То може ви й співати можете?

Задумуюся. Зайві гроші мені б не завадили, але востаннє я співала ще в музичній школі, тож не впевнена, що потягну.

— Проведемо прослуховування? — пропонує менеджер. — У нас є караоке в залі для відвідувачів. Ви можете спробувати свої сили.

Киваю. Відступати нікуди. Треба пробувати.

Поки йду за менеджером, моя спина вкривається холодним потом, руки тремтять. Хочеться зірватися й втекти. 

“Що я роблю, — думаю. — Зараз осоромлюся й мене не візьмуть навіть на музичний супровід”.

Однак ноги несуть мене слідом за чоловіком, не слухаючись. 

— Вибирайте, — менеджер простягає мені книжку з піснями. 

— “Обійми”, — тихо шепочу. 

— Океан Ельзи? Чудовий вибір. — Чоловік схвально киває й вмикає мелодію.

Від хвилювання мені перехоплює подих, затискає горло. Перші кілька звуків ледь вилітають з рота. Та потім відбувається магія. Слова ллються з новою силою. Вони йдуть не від голосу, а від серця. Коли дійшло до приспіву, я поглянула на менеджера й побачила, що він широко усміхається й навіть намагається мені підспівувати… 

Пісня закінчилася. Слова розчулили мене, відзиваючись кожною клітиною в тілі. Можливо через моє становище й те, що я переживаю не найкращі часи.

— Мені подобається, — оголосив свій вирок чоловік. — Давайте тоді не витрачати час на пошук інших людей. Ви будете грати та співати. Ваш графік роботи: з шести вечора і до дванадцятої ночі кожного дня. Оплата окремо від закладу плюс все, що отримаєте за замовлення пісень.

— П-почекайте, — промовляю заїкаючись. — Дякую вам за можливість. Лише одна проблема. Я ніколи не виступала перед публікою і якщо чесно, боюся.

Вирішила про це сказати й не обманювати. Хоча втратити таку можливість не хотілося. Чоловік скривився.

— Ви можете потренуватися вдень тут. Але з мого досвіду після кількох перших виступів страх пройде і все піде як по маслу. 

Він посміхнувся. Після цього вийшов з зали, залишивши мене наодинці з мікрофоном і збіркою пісень. 

Сідаю на стілець. Обхоплюю руками голову. Ну чому я така закомплексована й сором'язлива? Відчуваю злість на себе за цю мою слабкість, за те, що не можу перебороти себе. З моїх вуст зривається стогін. Мені важко уявити себе на сцені. В короткій приталеній сукні, з мікрофоном у руках. За столами сидітимуть п'яні чоловіки, які викрикуватимуть грубощі й потім підходитимуть й робитимуть непристойні пропозиції. Чомусь уявляю це так.

Я не вмію ставити інших людей на місце чи як правильно тепер казати захищати свої кордони. Ніколи не була в центрі уваги. Маленька, скромна Аріна — добра, слухняна, готова всім допомогти. Та вони ж з'їдять мене тут.

На очі навертаються сльози, так я не хочу цим займатися. Змушую себе згадати борги на кредитних картках, тріщину на підошві кросівка, коли вже б час носити чоботи, та пів буханця хліба вдома. Глибоко зітхаю. В гіршому випадку я отримаю плату за вечір і щось собі куплю. А в кращому — постійну роботу. Знову відкриваю книжку на сторінці з піснею “Обійми”. На вечір треба мінімум десять пісень. Це для початку. Починаю вчити.

Весь день проводжу за тренуванням. Менеджер Олег виніс у залу синтезатор, поставив мікрофон. В ресторані з'являються перші відвідувачі.

— Ризикнеш виступити сьогодні? — Питає Олег.

Я киваю, хоча від страху відчуваю слабкість в ногах. Намагаюся не звертати уваги на поодинокі парочки, які вже прийшли й п'ють вино за столиками. 

— Ти зможеш, ти зможеш, — підбадьорюю себе й тренуюся далі.

Нарешті настає шоста вечора. Я озираюся. Людей значно більше. По спині збігає цівка поту. Клубок у горлі. Йду до туалету. Вмиваюся. Не думала, що життя приведе мене сюди. Завжди хотіла бути просто вчителькою. Давати уроки сам на сам або онлайн. Сидіти вдома, грати на піаніно, читати книги. Вести тихе, непомітне і затишне життя. Навіть у страшному сні не думала про сцену. Знову вмиваюся, бо від таких думок ще більше панікую. 

Дивлюся на себе у дзеркало. Руками пригладжую руді пасма. Дістаю з сумки зелений олівець й обводжу очі. Фарбую губи блідою рожевою помадою. Оглядаю себе критично. Джинси й чорного кольору светр. Не зовсім те, що чекають від співачки у барі, та для першого разу може це і на краще, щоб не викликати зайвої реакції, до якої я не готова. Розправляю плечі. Я мушу перебороти свої страхи. Мушу вибратися з тої ями, в якій опинилася.

Повертаюся на сцену. Вирішую відкрити вечір саме піснею “Обійми”, яка й відкрила мені дорогу у цей заклад. Беру мікрофон у руки. Прокашлююся.

— Добрий вечір. Мене звати Аріна й сьогодні я співатиму для вас. Сподіваюся, що всі ви прийшли сюди з хорошим настроєм й готові ним ділитися. А я поділюся з вами своїм голосом, виконуючи душевні й теплі пісні. Тож всім приємного вечора і починаємо!

Мій голос звучить схвильовано, трохи хрипло і місцями пискляво. Але люди, здається, цього не помітили. Вони так само посміхаються. П'ють свої алкогольні напої. Хтось плескає в долоні. А дехто навіть не звернув на мене увагу. Від усього цього мені стає трішки легше. Я набираю повітря в легені й починаю співати.