Розділ 1

Я виходжу на вулицю. Моя тоненька зелена куртка майже не захищає від вітру. Кросівки мають тріщину на підошві, через яку всередину потрапляє волога, якщо йде дощ. На щастя сьогодні сухо. Лише вітер пронизує до кісток. Вдихаю морозне, холодне повітря, зіщулююся й прямую вперед. Проблеми зі спиною змушують мене кожного дня ходити мінімум годину, у будь-яку погоду. Навіть якщо йде дощ чи сніг, або навпаки стоїть непомірна спека. Шкіра рук обвітрилася. Засовую їх до кишені. 

Починаючи з листопада ці прогулянки вже не в радість. Але грошей на реабілітацію, масаж чи басейн немає. На теплу куртку також. Доводиться з цим миритися й просто ходити. Рік тому сталася аварія. П'яний водій збив мене на пішохідному переході, коли я йшла до магазину за продуктами. У чоловіка виявилися зв'язки в поліції та суді, тож подавати заяву не мало сенсу. Він оплатив моє перебування в лікарні. На тому й розійшлися. 

Те, що в мене проявилися наслідки у вигляді струсу мозку, болю в шиї й іноді в попереку, вже нікого не хвилювало. Це були лише мої проблеми. І все б нічого, проте ситуація наклала відчутні обмеження на способи заробітку грошей. На фізичній праці можна поставити хрест. Та навіть розумовою я не можу займатися повний робочий день через болі в спині, а на пів ставки ніхто не хоче брати мене на роботу.

Обмірковую як вийти з цього становища. Батьків чи родичів у мене не має, з роботи звільнили. Я регулярно ходжу на співбесіди, але вчителька музики нікому не потрібна. Врешті знайшла двох діток на репетиторство, але такі заробітки ледь покривають мої базові потреби. 

У шлунку забурчало. Вдома лежить пів хлібини, але до надходження грошей на рахунок чекати ще два дні. Тож зараз думаю поснідати цим після прогулянки чи залишити на вечерю. 

Холодний порив вітру розвіює моє волосся, викликаючи тремтіння в тілі. Мені до болю стає себе шкода. Хочеться плакати. Але ж я не маленька дівчинка і соромно рюмсати на вулиці. В такі моменти мене накривають песимістичні думки про життя. Наприклад, я згадую, що мені тридцять і я вже навряд чи вийду заміж за принца. Принаймні так мені здається. Граю на піаніно, але не правильно вибрала професію, бо таким багато грошей не заробиш, якщо ти не видатний музикант, геній чи людина з шоубізнесу. Та подивимося правді в очі — все це не про мене. Тож на великі статки я не сподіваюся. Тут би хоч себе прогодувати якось. 

Прискорюю крок, щоб зігрітися. Дивлюся на годинник — пів на дев'яту. Проходжу повз місцевий ресторан “Склянка місяця”, який працював тут все моє життя, але я ніколи не заходила всередину. До вхідних дверей скотчем приліплений шматок паперу:

“Шукаємо співачку та музиканта/музикантку для вечірніх виступів. Оплата щоденна + гроші від гостей за виконання пісень на замовлення”.

Хвилину стою і дивлюся на оголошення. Перечитую знову і знову. Взагалі-то спів не мій напрям, а от музичний супровід я могла б на себе взяти. 

Фотографую на телефон оголошення і йду далі. Намагаюся приглушити радісне передчуття, щоб не розчаровуватися, якщо мене не візьмуть. Водночас підбадьорюю себе думкою, що мені послана можливість трішки поліпшити своє фінансове становище. Якщо все вдасться, куплю тепле зимове пальто й чоботи.

Повільно крокую далі. Проходжу повз базар й кілька аутлетів з одягом. Біля пекарні, мене обволікає ароматом печеного хліба й свіжих булочок. Шлунок знову стискається. Рот наповнюється слиною. Пальцями намацую двісті гривень в кишені. Можна було б купити на них смаколиків, але краще все ж відкласти. 

Раптом мене ледь не збиває з ніг безхатня собака. Я опускаю голову й натикаюся на голодний погляд карих очей. 

— Ти їсти хочеш? — Схиляюся до неї й гладжу її по голові. Вона у відповідь тихенько виє. — Почекай тут. 

Я знову намацую двісті гривень в кишені, зітхаю й прямую до хлібного кіоску. Мої очі розбігаються серед широкого асортименту випічки на вітрині. І хоч з грошима розставатися не хочеться, всередині росте відчуття радості, бо ж мимоволі згадуються зимові прогулянки в дитинстві з мамою, коли вона купувала мені булочки з маком. 

Врешті беру дві — одну для себе, а другу для своєї нової чотирилапої подруги. Та коли повертаюся, собака вже біжить у напрямку неподалік розташованої багатоповерхівки. 

— Почекай, — поспішаю за нею. Звертаю до найближчого двору й бачу як вона підходить до безхатька, який, опустивши голову, сидить на бордюрі. Одягнений в старий зношений, ніби з чужого плеча, худі та широкі штани. Його довге русяве волосся злиплося й має неохайний вигляд. Поруч з ним стоїть пакет, наповнений порожніми пляшками. Побачивши собаку, чоловік обіймає її за шию. Потім знову зіщулюється.

Спочатку вагаюся. Збираюся піти далі та замість цього підхожу ближче. 

— Тримайте, — простягаю безхатьку булочку. Іншу розламую й кладу біля собаки. Це досить мало, на мій погляд. Голодному краще підійшов би кілограм картоплі чи упаковка макаронів. Та нічого іншого не маю.

Він підіймає голову й кілька секунд дивиться на мене. Звертаю увагу на різкі контури підборіддя. Вилиці. Риси обличчя привабливі, але дуже висушені. Неначе кістки обтягнуті самою шкірою. Чоловік, не дивлячись на свій неохайний вигляд, доволі гарний, молодий. Років тридцять п'ять не більше. Він дивиться на мене здивовано. Ніби не розуміє, що я хочу від нього.

— Це вам, — повторюю.

В його очах промайнув сором, але він простягає руку й бере їжу. 

— Дякую, — говорить тихо. Потім підіймає очі до неба й знову повторює: — Дякую. 

Хреститься. 

Не знаю, що ще сказати. Стає неймовірно жаль чоловіка. Тому я розвертаюся й прямую до магазину, де витрачаю останні гроші — купую дві пляшки кефіру й буханку хліба. 

Повертаюся знову у двір. Чоловік так само сидить на бордюрі, у тій самій позі. Помітивши мене, здивовано завмирає. Я простягаю йому пакет з їжею.

— Це вам. 

Він знову підіймає очі до неба. Витирає брудною рукою сльозу зі щоки.