Епілог. Кетрін

П’ять років пролетіли, наче один сонячний відблиск на лезі меча. Сьогодні ранок у палаці незвичайно тихий, лише легкий вітерець розгойдує важкі оксамитові штори в моїх покоях. Я стою біля вікна, вдихаючи аромат троянд із саду — того самого саду, де колись дівчина під чужим ім’ям тремтіла від страху та першого кохання.

Відчуваю на плечах теплі, сильні руки. Мені не потрібно обертатися, щоб знати, хто це. Запах шкіри, дорогого тютюну та ледь вловимий аромат сталі — це мій Вільям.

— Ти знову замислилася, моя королево? — шепоче він мені у волосся, і я відчуваю, як його обійми дарують мені той самий спокій, що і в перший день.

— Згадую, як усе починалося, — усміхаюся я, накриваючи його долоні своїми. — Згадую ту Кетрін, яка боялася власної тіні.

Минуло багато часу. Старий король відійшов у кращий світ пів року тому, залишивши по собі міцну державу і світлу пам'ять. Він помер спокійно, встигнувши побачити свого першого онука і благословити наш шлях. Тепер настав час Вільяма. Завтра — його офіційна коронація, день, коли він прийме на себе повну відповідальність за ці землі.

— Ти будеш найкращим королем у світі, Вільяме, — кажу я абсолютно серйозно. — Бо ти навчився бачити серцем те, чого не бачать очі.

З сусідньої кімнати доноситься заливистий дитячий сміх і тупіт маленьких ніжок. Наш син, маленький принц Артур, знову намагається втекти від няньок. У його очах — той самий вогонь, що й у батька, а в рухах іноді проблискує щось невловиме... магічне. Сила де Лоуренсів не згасла, вона вплелася в королівську кров, ставши щитом для всієї країни.

Моє життя тепер — це нескінченний танець обов’язків і радості. Мої батьки нарешті знайшли спокій, якого заслуговували. Вони живуть тут, у палаці, у власному крилі, оточені пошаною. Батько знову розправив плечі, а мама стала головною порадницею в питаннях магічних традицій королівства.

Шарлотта... моя люба сестра. Рік тому ми гуляли на її весіллі. Вона обрала не титул і не багатство, а молодого герцога, який закохався в її тиху вдачу та добре серце. Вільям дотримав слова — він дав їй свободу вибору, і тепер вона найщасливіша жінка в країні, яка часто приїжджає до нас у гості, наповнюючи палац своїм світлом. Тітка Павліна, звісно, досі повчає її манерам, але тепер це викликає у нас лише добру посмішку.

Я дивлюся на Вільяма, який зараз ловить нашого сина, що вбіг до кімнати, і піднімає його високо над головою. Сонце освітлює їхні обличчя, і я заплющую очі. Мені більше не потрібні видіння, щоб знати майбутнє. Я бачу його прямо зараз — у кожній усмішці, у кожному подиху, у кожному ударі наших сердець, що б’ються в унісон.

Ми пройшли крізь брехню, щоб знайти найвищу істину. І ця істина називається — любов.

Кінець.

Любі читачі, якщо вам сподобалася ця історія, напишіть про це відгук та підпишіться на мою сторінку. І, звісно, чекаю вас у нових своїх романах.

Ваша Енні Фортуна (⁠◍⁠•⁠ᴗ⁠•⁠◍⁠)⁠❤