Розділ 47. Кетрін

Я стою перед ним, відчуваючи, як кожна клітина мого тіла вібрує від напруги. Повітря в коридорі стає гарячим і густим, воно буквально іскрить. Я бачу, як Вільям мружиться, вдивляючись у моє обличчя, як він намагається знайти в моїх очах бодай натяк на ту брехню, яка отруїла нашу останню зустріч. Його рука судомно впивається у поранений бік, і я бачу, як на свіжій білій сорочці розпливається нова яскраво-червона пляма.

— Кетрін, якщо це ще одна твоя маніпуляція... — починає він, і його голос зривається від болючої суміші втоми, гніву та прихованої надії. — Якщо ти вигадала цю магічну загрозу лише для того, щоб я відчинив двері й дозволив тобі зникнути в ніч слідом за твоїми батьками...

— Подивись на мене! — я перебиваю його, не вагаючись хапаючи за краї сорочки. Мені байдуже на гвардійців, які за його спиною миттєво хапаються за зброю. — Хіба я схожа на ту, що тікає? Я повернулася! Я тут, стою перед тобою, і я благаю тебе не про свою свободу, а про твоє життя! Маг не пішов, Вільяме. Він прагне вашої крові. Він уже в підземеллях, він піднімається північними сходами, поки ми втрачаємо дорогоцінні секунди!

Вільям завмирає. Я бачу цей болісний момент сумніву — секунду, коли його раціональний розум кричить «не вір», а серце, те саме поранене, розбите серце, змушує його зазирнути в мою душу. Він бачить мої розбиті об двері руки, бачить дикий, первісний жах у моїх зіницях, який неможливо зіграти. Повітря навколо мене починає пахнути озоном і наближенням грози — це моя магія задихається, намагаючись пробити стіну його недовіри.

— Вільяме... — шепочу я, і в цю мить я справді бачу його смерть. Вона стоїть за його плечем, холодна й неминуча.

Він відкриває рот, щоб щось відповісти, але в цю секунду нічну тишу палацу розриває те, що ігнорувати вже неможливо.

БУУУУУМ!

Глухий, потужний вибух десь у глибині східного крила змушує підлогу під нашими ногами здригнутися. Важка кришталева люстра над нашими головами починає зловісно дзвеніти, а по стінах пробігає дрібна вібрація, збиваючи пил зі стародавніх гобеленів. Слідом за вибухом, наче прорвана гребля, коридорами розлітаються відчайдушні крики гвардійців та різкий, холодний брязкіт сталі.

Видіння збувається. З жахливою, кривавою точністю.

Вільям миттєво змінюється в обличчі. Вся його втома, вся гіркота зникають, згораючи у вогні бойового інстинкту. Він різко розвертається до гвардійців, які ще мить тому тримали мечі біля мого горла.

— Підняти загін! — гаркає він, і цей голос більше не належить зрадженому чоловікові — це голос воїна і майбутнього короля. — Перекрити доступ до кабінету батька! Негайно! Кожну наречену — під замок, варту подвоїти! Всіх підозрілих — на мечі!

Він знову повертається до мене. Його погляд гострий, як лезо, він впивається в мене, але в ньому більше немає презирства. Тільки залізна, спільна рішучість.

— Якщо ти знаєш, де вони, — каже він, з ривком витягуючи свій меч із піхов, і сталь холодно виблискує в світлі смолоскипів, — тоді йди за мною. Тільки спробуй відстати хоч на крок.

Ми кидаємося коридорами. Вільям біжить попереду, не звертаючи уваги на рану, що знову кровоточить, просочуючи штани. Палац наповнюється криками, димом і фіолетовими спалахами магії, що пробиваються крізь щілини дверей. Коли ми наближаємося до повороту, що веде до королівського кабінету, шлях нам раптово заступає стіна густого, неприродно чорного туману. Він ворушиться, наче жива істота, випускаючи мацаки холоду.

— Назад! — Вільям виставляє меч, але я бачу, як він губиться в цій темряві.

Я заплющую очі, дозволяючи своїй силі вирватися назовні. Це вже не прихований дар, це стихія. Я простягаю руки вперед, і золотисте сяйво розриває темряву. Магічний щит, чистий і теплий, розганяє чорний туман, відкриваючи нам шлях. Вільям на мить озирається на мене, і в його очах — суміш жаху та захоплення.

— Туди! — кричу я, вказуючи на бічні двері, за якими я відчуваю присутність мага.

Ми вриваємося до кабінету короля саме вчасно. Гвардійці лежать на підлозі, сковані темними путами, а маг уже заносить руку, оточену фіолетовим полум’ям, над правителем. Вільям кидається в бій. Його меч і моя магія працюють як єдине ціле: я блокую розряди темряви, а він наносить удари.

Завдяки моїм підказкам Вільям діє на випередження. Ми викриваємо змовників, які ховалися за колонами. Один за одним вони падають, приголомшені моїм світлом і його сталлю. Король, блідий, але живий, спостерігає за цим танцем смерті.

Бунтівників майже подолано. Маг притиснутий до стіни. Але раптом я бачу те, чого не бачить ніхто. З тіні гобелена, прямо за спиною Вільяма, який щойно відвернувся, щоб віддати наказ, вислизає постать. В її руках — кинджал, змащений отрутою, що світиться в темряві. Вбивця заносить руку для смертельного удару в незахищену спину принца.

Час сповільнюється. Я бачу, як Вільям починає повертатися, але він не встигне.

— Вільяме! — кричу я.

Я не думаю про наслідки. Я просто кидаюся вперед, закриваючи його собою. Гострий біль прошиває моє плече, обпікаючи все тіло отруйним холодом. Я відчуваю, як сили покидають мене, і падаю прямо в руки Вільяма, який підхоплює мене, поки його батько-король у німому подиві дивиться на дівчину-зрадницю, що щойно врятувала його сина.