Розділ 46. Кетрін

Я сиджу на підлозі, обхопивши коліна руками, і дивлюся, як догорає остання свічка на столі. Її полум’я нервово тріпотить від протягу, кидаючи на стіни довгі, викривлені тіні. Темрява в кутках кімнати здається живою, вона густа і липка, вона стискається навколо мене, наче зашморг, висмоктуючи повітря з легень. Але раптом світло свічки болісно спалахує в моїх очах, розширюється до розмірів сліпучого диска, і реальність розколюється, як тонкий лід.

Мене накриває видінням — воно таке яскраве, фізично відчутне і страшне, що я миттєво відчуваю запах гару та солоний смак заліза на язиці. Я бачу темні коридори палацу, якими ми з Вільямом гуляли всього добу тому, але зараз вони не порожні. Темний маг, чиє обличчя спотворене тріумфом, а очі світяться неприродним, отруйно-фіолетовим вогнем, йде попереду загону безшумних тіней. Ті, хто визволив його, не збираються тікати з королівства, підібгавши хвости. Вони прагнуть помсти. Вони жадають крові тих, хто кинув їх у кайдани. Я бачу занесений кривий кинджал над сплячим королем, бачу палаючі гобелени і Вільяма... Вільяма, який, попри слабкість, відбивається від магічних розрядів, стікаючи кров’ю зі своєї рани, яка ще навіть не встигла взятися скоринкою.

— Ні! — мій власний дикий крик вириває мене з марева.

Я отямлююся на підлозі, здригаючись від холоду. Я не думаю про те, що я зрадниця. Не думаю про те, що Вільям мене ненавидить і вважає останньою людиною на світі. У моїй голові пульсує, наче відкрита рана, лише одна думка: вони помруть, якщо я нічого не зроблю. Його вб'ють просто зараз.

Я кидаюся до дверей, збиваючи по дорозі підсвічник, але не встигаю навіть торкнутися холодної мідної ручки, як вони розчиняються самі. На порозі стоять четверо гвардійців у повному бойовому озброєнні, їхні нагрудники виблискують у світлі смолоскипів коридору.

— Леді Шарлотто, — холодно промовляє один із них, чиє обличчя здається висіченим із граніту, — за наказом Його Величності та особистим розпорядженням принца Вільяма, ви перебуваєте під домашнім арештом. Будь ласка, зробіть крок назад і відійдіть від дверей.

— Мені байдуже на ваш арешт! Чуєте? Пустіть мене до Вільяма! — я намагаюся проскочити в щілину між ними, але важка рука в залізній рукавиці з глухим звуком врізається мені в груди і грубо штовхає назад у кімнату.

— Сидіть тихо, леді, і не ускладнюйте собі життя, — гаркає інший, кладучи руку на руків’я меча.

Відчай надає мені сили, про яку я і не підозрюю. Я знову кидаюся вперед, брикаюсь, дряпаю метал їхніх обладунків і намагаюся відштовхнути гвардійців. Я кричу так, що зриваю голос, кожне слово виривається з горла разом із болем:

— Вільяме! Покличте принца! Сюди йдуть вбивці! Палац у небезпеці, ви всі в небезпеці! Маг повернувся, він уже в стінах! Вільяме!

У коридорі чути шум, тупіт ніг і приглушені голоси. На мої розпачливі крики починають виходити інші наречені, які ще не встигли заснути після напруженого вечора. Я бачу краєм ока їхні перелякані, збентежені, а подекуди і зловтішні обличчя, розкішні мереживні нічні сорочки та дорогі шовкові халати. Вони шепочуться, дивлячись на те, як «улюблениця» принца бореться з вартою.

— Що тут відбувається? — чути високий, майже писклявий голос однієї з дівчат, Юліани. — Чому вона так репетує? Її вже ведуть на страту?

— Це важливо! Ви не розумієте! — я вчіпляюся мертвою хваткою в плащ гвардійця, який намагається зачинити двері перед моїм носом. — Благаю, хто-небудь, біжіть до принца! Це не жарт, це не істерика! Вони вже близько, вони вбили вартових біля заднього входу! Маг повернувся за короною!

Гвардієць із силою, що змушує мене зойкнути, відриває мої пальці від плаща і нарешті зачиняє важкі дубові двері. Я чую, як із того боку з неприємним скреготом провертається ключ у замку. Я падаю на коліна і починаю бити кулаками в тверде дерево, доки шкіра на кісточках не лопається, залишаючи червоні плями на панелях.

— Прошу вас... Вільяме... почуй мене...

Минає вічність. А може, всього десять хвилин, за які я встигаю тисячу разів уявити його смерть. Я сиджу біля дверей просто на підлозі, абсолютно знесилена, слухаючи підозрілу тишу палацу, яка тепер здається мені зловісною, наповненою прихованими загрозами. Кожен випадковий шерех за стіною, кожен віддалений звук я сприймаю як крок вбивці. Чи вірить мені хоч хтось? Чи вистачає комусь сміливості передати йому мої слова, чи вони просто вирішують, що я збожеволіла від страху перед неминучою плахою?

Раптом замок знову клацає — цей звук здається мені пострілом. Повільно, з важким скрипом, двері відчиняються.

Я піднімаю голову, змахуючи сльози брудними руками. У дверях стоїть Вільям. Він виглядає ще гірше, ніж під час нашої останньої розмови: ще блідіший, з темними колами під очима, його ліва рука все ще судомно притискає закривавлений бік, а погляд сповнений такої безмежної втоми, розчарування й гіркоти, що мені хочеться закричати від фізичного болю за нього.

— Ти знову влаштовуєш виставу, Кетрін? — тихо запитує він, і в цьому тихому голосі більше болю, ніж у моїх криках. — Мало тобі того, що я ледь випросив у батька твоє життя, поставивши на кін власну честь? Ти хочеш, щоб він почув твої крики, прийшов сюди і передумав прямо зараз? Навіщо ти це робиш?

Я підхоплююся на ноги, ігноруючи різке запаморочення і темні плями перед очима.

— Вільяме, слухай мене дуже уважно. Не як зрадницю, не як Кетрін, яку ти ненавидиш. Слухай як ту, хто бачить те, чого не бачать інші. Вони тут. Маг і ті, хто витяг його з ями. Вони не втекли до лісу, Вільяме, вони готують напад на кабінет твого батька, на твої покої! Прямо зараз, поки ми тут сперечаємося! Це не вистава і не спроба втекти! Якщо ти мені не повіриш, якщо не піднімеш варту прямо цієї секунди — сонце сьогодні не зійде.