Розділ 44. Кетрін

Кожна хвилина в цих чотирьох стінах здається мені вічністю. Я міряю кімнату кроками, від вікна до дверей і назад, до крові заламуючи пальці. Моя сукня потемніла від вологи підземель, поділ заляпаний болотом, а в легенях досі стоїть задушливий запах сирості, плісняви та неволі. Батьки вільні. Це єдине, що тримає мене на ногах, єдиний якір у морі мого відчаю. Але ціна... Боже, ціна цього вчинку пече мене зсередини. Кожна секунда очікування — це повільна смерть.

Раптом я чую кроки. Важкі, нерівні, вони відлунюють від кам’яних стін коридору. Це не м’яка хода покоївки і не чіткий марш гвардійця. Це кроки людини, яка бореться за кожен рух, людини, чиє тіло зраджує її, але чий дух сповнений нищівної люті.

Двері розчиняються з таким гуркотом, що я здригаюся всім тілом, ледь не падаючи. На порозі стоїть Вільям.

У мене перехоплює подих, а серце, здається, просто розривається об грудну клітку. Він виглядає жахливо. Його зазвичай шляхетне обличчя бліде, наче полотно, очі горять лихоманкою, волосся розпатлане вітром і боєм. Але найстрашніше — сорочка. Його біла шовкова сорочка, яку я ще вчора гладила своїм поглядом, наскрізь просякла темною, густою кров’ю з лівого боку. Кров уже почала підсихати, стягуючи тканину.

— Вільяме! — скрикую я, забуваючи про всі таємниці й небезпеки. Страх за власну шкуру миттєво зникає, витіснений гострим, фізичним болем за нього. — Боже мій, ти поранений! Ти ледь тримаєшся!

Я кидаюся до нього, простягаючи руки, щоб підтримати, щоб відвести до ліжка, щоб негайно оглянути цю жахливу рану. Але він робить різкий, болісний крок назад, уникаючи мого дотику так, наче мої пальці — це розпечене залізо. Його погляд... я ніколи не бачила його таким. У ньому немає ні краплі тієї ніжності, що зігрівала мене в саду. Тільки крижаний лід і нестерпне презирство.

— Не торкайся мене, — хрипить він, і цей голос звучить так, наче він продирається крізь бите скло. — Не смій більше торкатися мене своїми брехливими, отруйними руками... Кетрін.

Це ім'я, вимовлене його вустами — моє справжнє ім'я — б'є мене сильніше за будь-який клинок. Я завмираю на місці, відчуваючи, як з обличчя відпливає остання кров. Світ навколо починає хитатися й тьмяніти.

— Значить... ти знаєш, — шепочу я. Гарячі сльози самі собою застилають очі, перетворюючи його постать на розмите закривавлене марево. — Ти був у нього...

— Я знаю все! — він робить крок до мене, насуваючись як невідворотна скеля, незважаючи на те, що його хитає. — Я поїхав до Річарда Чензлі як останній дурень! Я віз йому золото, Кетрін! Я хотів викупити твою свободу, розірвати той клятий борг, про який ти мені наплакала в саду! Я планував сьогодні ж оголосити тебе своєю королевою!

Він видає короткий, сухий сміх, який більше схожий на кашель.

— А він сміявся мені в обличчя. Поки я стікав кров’ю на його подвір’ї, він сміявся з того, який я наївний ідіот. Він вивів справжню Шарлотту. Бліду, налякану тінь тієї жінки, яку, як мені здавалося, я знав. Він розповів мені про тебе. Про старшу сестру-обманщицю, яка крутила принцом, як маріонеткою на ниточках!

— Це не так! Вільяме, благаю, вислухай мене! — я падаю перед ним на коні, чіпляючись за поділ його забризканого брудом плаща. — Я ніколи не хотіла тобі зла! Я не планувала закохуватися в тебе! Коли все це починалося, я просто хотіла врятувати свою сім'ю. Ми боялися реакції Річарда на те, що Шарлотта буде тут. Мені не подобалася ця ідея, але тітонька попросила і я не могла їй відмовити. Я мала вилетіти з відбору і тоді ніхто нічого бо не дізнався. Річард одружився з Шарлоттою, а я повернулася б до тітоньки. Я посіла її місце, щоб захистити сім’ю… Я не могла знати, що закохаюся…

— Захистити її? — вигукує він, хапаючись за бік і морщачись від болю. — А хто захистить мене від твоєї брехні? Ти дивилася мені в очі, ти приймала мої обіцянки, ти досі кажеш мені про кохання... Хто ти така, Кетрін де Лоуренс? Актриса, якій набридло грати в провінції?

— Я та, хто любить тебе понад життя! — кричу я крізь ридання. — Так, я брехала про ім’я! Так, я приховувала правду! Але те, що було між нами — кожне слово, кожен поцілунок — це було моїм єдиним порятунком! Я боялася... боялася, що якщо ти дізнаєшся, хто я, ти відвернешся від мене. І ось, це сталося!

— Ти врятувала сім'ю... — він повторює мої слова з гіркою гримасою. — Батько щойно рвав і метав у кабінеті. Державна темниця порожня. Де Лоуренси втекли.

Він нахиляється до мене так близько, що я відчуваю запах металу, поту й смерті, що виходить від його рани. Його очі прошивають мою душу наскрізь.

— Скажи мені. Прямо зараз. У очі. Це ти допомогла їм втекти? Це ти використала свій проклятий дар, про який так «щиро» мені розповідала, щоб провести їх повз варту? Це був твій план від самого початку? 

Я дивлюся на нього, і в моїй голові відлунюють слова мами: «Сила нашого роду йде від кохання». Якщо я люблю його, я не можу більше будувати стіни з брехні. Навіть якщо ця правда стане моїм смертним вироком.

— Так, — мій голос тремтить, але я не відводжу погляду від його обличчя. — Це я. Я вивела батьків. Я не могла дозволити їм згнити в казематах твого батька лише через те, що вони бідні й залякані. Я зробила це заради них. Але я не зрадила тебе, Вільяме. Я повернулася! Батьки благали мене тікати з ними, але я повернулася до палацу... до тебе! Бо я не можу дихати без тебе, навіть якщо ти мене ненавидиш! Тепер я знаю, чому мій дар прокинувся. Це завдяки тобі. І я ж врятувала тобі життя завдяки цьому дару…

Він мовчить довгу, нестерпну хвилину. Я бачу, як здригаються його плечі під важким диханням, як жовна гуляють на його щоках. Він дивиться на мене так, ніби бачить уперше — і водночас так, ніби хоче назавжди стерти мене зі своєї пам’яті.

— Ти — державна злочинниця, Кетрін, — тихо каже він, і ця тиша страшніша за будь-який крик. 

Він різко розвертається, ледь не втрачаючи рівновагу, і прямує до дверей.

— Вільяме, зачекай! Твоя рана... — я простягаю руку, але він уже за порогом.