Розділ 43. Вільям

Кожен крок до кабінету батька віддається в моїх ребрах розпеченим залізом. Кров уже не тече струмком, вона запеклася чорною кіркою, стягуючи шкіру і сорочку в одне суцільне, болюче місиво, що смикає при кожному русі. Але цей фізичний біль — лише тьмяна тінь порівняно з тією холодною, мертвою пусткою, що розростається в моїх грудях, витісняючи залишки тепла.

Я штовхаю важкі дубові двері, не чекаючи дозволу. Король стоїть біля високого вікна, дивлячись на нічний палац; його широкі плечі напружені до межі, а кулаки стиснуті за спиною так сильно, що аж біліють кісточки. Почувши мій важкий крок і брязкіт зброї, він різко, наче натягнута пружина, повертається. Його обличчя багрове від гніву.

— Де тебе чорти носили, Вільяме?! — голос батька гримить під склепінням кабінету, наче раптовий обвал у горах. — У моєму палаці хаос! Повна анархія! Темний маг, якого ти з таким тріумфом вистежив і запроторив за ґрати, зник прямо зі своєї камери! Де Лоуренси — втекли! Вартові сплять на постах, наче їх опоїли зіллям забуття, а ключі від усіх рівнів зникли прямо з-під носа сонного наглядача! Ти принц крові чи просто декоративний елемент у цьому залі? Де ти був, коли безпека держави опинилася під такою загрозою?

Я стою прямо, хоча перед очима все підступно пливе, а стіни кабінету хитаються. Я відчуваю, як тонка крапля свіжої крові, вирвавшись із рани, повільно котиться по животу. Вона. Це зробила вона. Кетрін. Поки я, як останній дурень, бився за її честь і свободу, вона холоднокровно використовувала мій довірливий поцілунок як ідеальну димову завісу для зухвалої втечі своїх батьків. Вона знала про мій таємний від’їзд? Чи це просто ідеальний, вбивчий збіг обставин? Я мовчу, стиснувши зуби і не видаючи своїх підозр. Якщо я скажу хоч слово про її проклятий дар зараз, розлючений батько розірве її на шматки прямо тут. А я... я ще не готовий віддати її кату. Не раніше, ніж сам подивлюся в ці брехливі очі.

— Я був у Річарда Чензлі, батьку, — мій голос звучить сухо й безживно, наче тріск старого дерева на морозі. — З ним покінчено. Я переміг його в чесному бою на подвір’ї його власного маєтку, поки він смакував свою майбутню перемогу. Зараз він гниє у власній темниці під наглядом моїх вірних людей, яких я залишив там.

Король на мить затихає, його нестримний гнів миттєво змінюється щирим подивом. Він робить крок від вікна.

— Чензлі? Що ти там забув?

— Він зізнався у змові проти мого життя, — я навмисне ігнорую питання про справжню причину моєї поїздки. — Річард — той самий ляльковод, хто наймав убивць. Він планував усунути мене, щоб розчистити собі шлях до престолу через шлюб із однією з дворянських дочок на цьому відборі. Він — зрадник корони, батьку. Він готував державний переворот.

Батько насуплюється, його погляд стає важким і зосередженим. Зрада герцога такого рангу — це серйозний удар по стабільності королівства, але новина про остаточну перемогу над ворогом трохи втихомирює його первісну лють.

— Якщо це правда... — він робить короткий, владний знак начальнику гвардії, що нерухомо стоїть біля дверей. — Негайно! Візьміть кращий загін і привезіть Чензлі до двору в кайданах. Я хочу особисто бачити його голову на пласі до завтрашнього вечора. І розішліть патрулі по всіх трактах! Закрийте кордони! Знайти де Лоуренсів і того мага! Живими чи мертвими — мені вже байдуже! Хто б не допомагав їм усередині палацу, він згорить живцем.

Король знову повертається до мене, нарешті помічаючи мою закривавлену сорочку і блідість.

— Іди до лікаря, Вільяме. Ти виглядаєш як мрець, що забув лягти в могилу.

— Пізніше, — кидаю я коротко, розвертаючись на підборах.

Я не йду до лікаря. Я ігнорую стривожені голоси слуг у коридорах і довгі, підозрілі погляди придворних. Кожен крок віддається луною в моїх скронях. Я піднімаюся сходами до крила, де розташовані розкішні покої наречених. Мої кроки лишають ледь помітні, бурі плями на дорогих килимах, але мені вже давно на все наплювати. У моїй закривавленій руці стиснута розписка про борг, яку я вирвав з кабінету Річарда після бою — папір, що мав стати її квитком у вільне життя, а тепер перетворився на доказ моєї ганебної, безглуздої слабкості.

Я зупиняюся перед її дверима, важко дихаючи. Серце б’ється об ребра, наче загнаний у пастку звір. Частина мене, та, що ще вірить у дива, відчайдушно сподівається, що її там немає. Бо якщо вона там, якщо вона спокійно чекає на мене після всієї цієї нічної вакханалії... я не знаю, що зроблю першим: до болю затисну її в обіймах чи власноруч одягну на ці тонкі зап'ястки залізні кайдани.

Я штовхаю двері без попередження і стуку.