Розділ 42. Вільям

Метал б’ється об метал із таким пронизливим дзвоном, що він відлунює болем прямо в моєму черепі, затьмарюючи свідомість. Кожен випад Річарда — це холодна, вивірена хірургічна точність, він маневрує з легкістю людини, яка точно знає, куди вдарити. Я ж б’юся на межі абсолютного божевілля, ведений лише інстинктами. Мої рухи стали важкими, наче я рухаюся крізь густу смолу, а кожне вдихнуте повітря в легенях перетворюється на розпечений свинець. Бруд під ногами давно став слизьким місивом із пилу, вечірньої роси та моєї власної гарячої крові. В запалі битви навіть не помічаю, як вістря меча Чензлі розрізає мою брову, а кров починає заливати обличчя.

Річард робить блискавичний, майже невидимий оком випад. Я встигаю відхилитися в останню секунду, але сталь із огидним звуком розрізає тонку сорочку і проходить глибоко по ребрах. Гострий біль на мить засліплює, світ вибухає тисячею іскр. Я заточуюся, коліна підкошуються, і я падаю на бруківку, спираючись на меч, щоб не звалитися остаточно. Світ перед очима починає двоїтися, а обриси замку Чензлі розпливаються в кривавому мареві.

— Ти видихся, принце, — голос Річарда звучить так спокійно, майже повчально, ніби ми зараз на тренувальному майданчику в палаці, а не в центрі кривавої бійні.

Він підходить ближче, впевнений у своїй перемозі. Одним легким рухом він збиває мій клинок убік і притискає вістря свого меча прямо до моєї пульсуючої шиї. Я відчуваю смертельний холод сталі, що впивається в шкіру. Це кінець. Я програв усе: життя, честь, майбутнє. Перед очима, наче в останньому видінні, пропливає її обличчя — обличчя Кетрін, яка брехала мені кожним поглядом, але яку я так відчайдушно, до самозречення хотів врятувати.

Річард нахиляється до самого мого вуха, його дихання смердить тріумфом і застарілою ненавистю.

— Знаєш, Вільяме... це ж я наймав тих невдах-вбивць, щоб прикінчити тебе в твоєму ж палаці, — шепоче він, і в цьому шипінні чути мерзенну, солодку насолоду. — Я витратив купу золота, вигадуючи складні плани, а ти сам прийшов до мого порогу, як безмозке жертовне ягня. Коли ти здохнеш тут, у цьому багні, я нарешті одружуся зі справжньою Шарлоттою. А твоя кохана Кетрін... о, вона не помре так швидко. Вона буде прислуговувати нам у цьому домі, бачачи моє торжество щодня.

Я стискаю зуби так сильно, що в щелепі чути хрускіт, а в роті з’являється смак металу.

— Я буду спати з обома, — продовжує він, смакуючи кожне слово, наче дороге вино. — Кетрін буде моєю іграшкою вдень, а Шарлотта — вночі. А коли мені набридне одна з них... я просто її вб’ю, як обридлу сучку. Може, навіть змушу іншу на це дивитися, щоб вона знала своє місце.

Всередині мене щось остаточно лопається, наче натягнута до межі струна. Це вже не просто лють — це первісний, чорний звір, який виривається на волю з найтемніших куточків душі. Думка про те, що його брудні, липкі руки торкнуться її, що він зламає Кетрін, перетворить її життя на нескінченне пекло, робить мою кров подібною до рідкого вогню. Біль у боці миттєво зникає, затьмарений цією дикою, нелюдською силою ненависті.

Я видаю горловий рик, перехоплюю руків’я меча обома руками і, абсолютно нехтуючи гострим вістрям у себе біля горла, штовхаю Річарда всім тілом, вкладаючи в цей ривок залишки життя. Він не очікував такого божевільного кидка від людини, що стікає кров’ю і вже стояла на порозі смерті.

Я перемагаю його не як лицар у чесному поєдинку, а як розлючений кат. Один потужний удар навідліг відбиває його меч далеко вбік, другий — важко розсікає йому плече, а третій... третій міг би змусити його замовкнути назавжди. Але я не вбиваю його. Я лише ставлю свій меч йому на груди, вістрям розрізають його сорочку. Річард падає на холодну бруківку, його очі застигають у німому, заціпенілому подиві. Його золото, що раніше розсипалося з мішка під час нашої сутички, тепер змішується з густою темною кров’ю, яка витікає з його плеча.

— Не думай тікати. Нічого не допоможе, — кажу я йому і кидаю слугам:

— Цього зрадника — в темницю. Скоро по нього приїдуть з палацу. І не дай Всевишній його не буде на місці. Леді Шарлотту завезіть до її матері. А мені принесіть з його кабінета розписку про борг Павліни де Лоуренс.

Я чекаю лише тієї миті, коли управляючий Річарда, приносить мені папір і, давши клятву вірності, обіцяє ув'язнити в темниці пораненого Чензлі. Я не дивлюся на ворога, мені байдуже. Я важко заскакую на коня, відчуваючи, як глибока рана на боці знову відкривається від різкого руху, і гаряча кров миттєво просочує тканину штанів. Я не відчуваю пальців на поводах, я майже не бачу дороги перед собою через темну завісу, що застилає зір. В моїй голові, наче набат, б'є тільки одне ім’я: Кетрін.

Я хочу подивитися їй в очі. Хочу виплеснути на неї весь цей пекучий біль, всю цю нестерпну зраду, що роз'їдає мене зсередини. Хочу запитати прямо, дивлячись у її фальшиві очі, як вона могла шепотіти мені про кохання і довіру, знаючи, що вона — лише тінь моєї справжньої нареченої, підступна акторка в чужій виставі.

Коли я загнаним вихором влітаю на подвір'я палацу, мій кінь ледь не падає від смертельної утоми, важко хриплячи. Я буквально злітаю з сідла, однією рукою тримаючись за закривавлений бік, що горить вогнем. Королівські вартові з жахом кидаються до мене, бачачи мій жахливий стан і заляпаний кров'ю одяг, але я люто відштовхую їх.

— Усе потім, — хриплю я, і мій голос більше схожий на ричання звіра.

Але замість відповіді шлях мені перегороджує начальник королівської гвардії. Його зазвичай непохитне обличчя бліде, а погляд важкий і зосереджений.

— Ваша Високосте, ви негайно маєте пройти до короля, — каже він тоном, що не передбачає жодних заперечень, навіть для спадкоємця престолу. — Його Величність чекає на вас у кабінеті. Справа термінова. З державної темниці втекли небезпечні злочинці...

Світ навколо мене остаточно хитається. Злочинці? Втекли саме зараз? 

— Ведіть, — кидаю я коротко, залишаючи на дорогій килимовій доріжці коридору яскраві червоні сліди.