Розділ 41. Кетрін

Вибір зроблено. Він гіркий, як полин, і гострий, як уламок скла, але я більше не можу вагатися. Кожна секунда, яку я витрачаю на роздуми про Вільяма, про його палкий поцілунок та обіцянки захисту — це секунда, за яку мої батьки можуть загинути в задушливій темряві підземель. Я накидаю на плечі важку темну накидку з грубої вовни, глибше насуваю каптур, щоб приховати обличчя, і безшумною тінлю вислизаю з покоїв.

Я не йду навпомацки. Я заплющую очі прямо на ходу, дозволяючи своєму дару вести мене крізь кам'яне сплетіння палацу. Тепер я не борюся з ним — я стаю його частиною. Перед моїм внутрішнім зором коридори розгортаються, наче на долоні, пронизані холодними протягами та відлунням далеких кроків. Я бачу крізь стіни пульсуючі точки світла — це життєва енергія вартових.

Я вже не йду до Фенікса. Тепер мені відомий безпечніший шлях.

— Ліворуч, за рогом, двоє. Чекай, — шепочу я сама собі, затамувавши подих.

Я завмираю в глибокій тіні ніші, притиснувшись спиною до крижаного, вологого каменю. Вартові проходять зовсім поруч, обговорюючи вчорашню втечу Ізабелли та гнів короля. Я відчуваю запах їхнього поту та заліза. Щойно важкі кроки стихають у далині, я прослизаю до прихованих сходів, що ведуть у саму безодню палацу, туди, де сонячне світло — лише легенда.

Тут, у підземеллі, повітря стає густим, вологим і просякнутим запахом плісняви. Я зупиняюся біля кімнати чергового вартового. Він спить, як я і бачила у своєму видінні — його голова важко лежить на дубовому столі поруч із порожнім глеком з-під міцного елю. Серце калатає об ребра так шалено, що, здається, воно може розбудити в’язнів, коли я повільно простягаю руку до іржавого цвяха на стіні. Метал ключів обпікає шкіру холодом, вони тихо брязкають, і в цій мертвій тиші цей звук здається мені гучнішим за розкат грому. Я миттєво притискаю їх до грудей, гасячи дзвін складками накидки.

Ще кілька темних, похмурих поворотів — і ось вони. Важкі залізні ґрати, за якими в густій напівтемряві ледь видніються дві згорблені постаті на брудній соломі.

— Мамо? Тату? — мій шепіт ледь чутний, наче шелест сухого листя.

Постаті миттєво здригаються. Коли я вставляю масивний ключ у засув і з важким, болісним скреготом провертаю його, двері нарешті піддаються. Я кидаюся в обійми батьків, не стримуючи сліз. Вони виснажені, бліді, наче мерці, пахнуть вогкістю й відчаєм, але вони живі.

— Кетрін? Дитино, як ти... як ти знайшла нас у цій могилі? — батько намагається встати, але його ноги, побиті кайданами, майже не слухаються.

— Тихіше. Про все потім. Ми маємо йти. Зараз або ніколи.

Я виводжу їх через вузький таємний хід у самій стіні підземелля, вкритий шаром вікового пилу, про який я дізналася з одного зі своїх останніх видінь. Коли ми нарешті вибираємося на свіже нічне повітря біля самого підніжжя скелі, далеко за межами високих палацових стін, я нарешті можу вдихнути на повні легені. Нічне небо здається мені таким величним, як ніколи раніше.

— Ми знаємо, куди йти, — каже мама, гарячково поправляючи розпатлане сиве волосся. — У нас є вірні люди, які ховаються в лісах біля самого кордону. Кетрін, ти маєш їхати з нами! Зараз же, поки варта не виявила втечу!

— Ні, — я рішуче хитаю головою, відступаючи на кілька кроків назад, ближче до величних стін палацу, що височіють над нами як мовчазні вартові. — Я мушу повернутися. Відбір ще не завершено.

— Ти з'їхала з глузду! — мама хапає мене за холодні руки, її голос тремтить від жаху. — Вони вб'ють тебе, як тільки маски впадуть! Це смертельна пастка, доню!

— Я не можу залишити принца, — мій голос звучить несподівано твердо навіть для мене самої, хоча всередині все продовжує тремтіти від переляку. — Він... він повірив мені. Він пообіцяв мені захист. І я відчуваю кожною клітиною тіла, що маю бути там. Щось готується, мамо. Щось темне і жахливе, що зачепить нас усіх.

Я дивлюся на свої тремтячі долоні, які в нічній темряві все ще слабко іскряться золотавою залишковою магією видінь.

— Мамо, скажи мені правду... чому мій дар прокинувся так різко? Чому я раптом, за лічені дні, навчилася управляти ним так вправно, хоча все життя він лише катував мене болем і неясними образами?

Мама на мить затихає, дивлячись на мене довгим, глибоким і неймовірно сумним поглядом. Вона бере мої долоні у свої теплі руки.

— Свій дар я змогла приборкувати лише тоді, коли поєднала свою долю з твоїм батьком, — тихо каже вона. — Сила нашого давнього роду, Кетрін, живиться не ненавистю і навіть не страхом. Вона черпає енергію з кохання. Це найдавніша і найбільша магія у світі. Якщо ти нарешті відкрила в собі це справжнє почуття, твій вроджений дар відгукнувся і відкрився тобі з новою, небаченою силою, бо він нарешті знайшов своє справжнє джерело.

Я здригаюся від цих слів, наче від удару. Перед очима миттєво постає обличчя Вільяма — його суворий погляд, що пом’якшується лише для мене. Його дотики, його поцілунок... Щоразу, коли він поруч, магія всередині мене починає резонувати, наче натягнута до межі струна скрипки. Наша взаємодія... вона майже ідеальна, ніби дві половини одного цілого.

— Значить... — мій голос зривається на шепіт, — мій дар прокинувся в присутності принца не просто так? Через те, що я... відчуваю до нього?

— Магія завжди шукає резонанс, — зітхає мама, сумно посміхаючись. — Якщо ваша магія відгукується одна на одну, якщо вона підсилюється в його присутності — значить, ваші душі сплетені міцніше, ніж ти можеш собі уявити. Ви резонуєте. Але будь неймовірно обережна, доню. Кохання в нашому світі — це і найбільша сила, і найстрашніша вразливість, якою вороги обов'язково скористаються.

Батько, задихаючись від слабкості, але з гордістю в очах, міцно обіймає мене на прощання.

— Ми чекатимемо на твій знак. Живи, Кетрін. Заради нас і заради нього.

Я дивлюся, як вони повільно зникають у густій тіні старого лісу, стаючи частиною ночі. А сама, зібравши всю свою волю в кулак, повертаюся назад до палацу через той самий таємний хід. Я ще не знаю, що Вільям зараз б’ється на смерть із Річардом у кривавому поєдинку. Я ще не знаю, що мою справжню особистість уже розкрито. Я просто йду назад, ведена цим новим, непереборним почуттям, яке тепер є моїм головним прокляттям і моїм єдиним шансом на порятунок.