Розділ 40. Вільям

Обіцянка, яку я дав їй у саду, пече мені груди сильніше за розпечене залізо, залишаючи по собі відчуття слабкості, якого я не можу собі дозволити. Я дивлюся, як вона йде до палацу — тендітна, налякана, з таємницею свого дару, що важким каменем лежить на її серці. Але я не просто закоханий чоловік, я — принц. І мій обов’язок — не просто втішати її плачем, а усувати загрозу під корінь. Я не можу сидіти і чекати, поки Річард Чензлі смикатиме за ниточки моє майбутнє, випиваючи життя з жінки, яку я обрав.

Я наказую осідлати мого найкращого вороного. Беру лише кількох найближчих слуг. Без зайвого галасу. Тільки я і моя лють, що стає гострішою за клинок.

Мій план простий і зухвалий, як і все, що я робив у житті. Я заїду до Чензлі, кину йому до ніг золото — повну виплату боргу родини де Лоуренс із такими відсотками, які змусять його захлинутися власною жадібністю. Я викуплю її свободу, розірву цей клятий договір. А потім повернуся, достроково завершу цей виснажливий відбір і оголошу її своєю королевою. Мені байдуже на її дар, на закони батька-короля чи на правила престолонаслідування. Я бачив її очі — вона належить мені, і я знищу будь-яку перешкоду на нашому шляху.

Коли копита мого коня стукають по бруківці подвір’я маєтку Чензлі, сонце вже низько хилиться до заходу, забарвлюючи стіни замку в колір густої крові. Річард чекає на мене. Він стоїть на ганку, розслаблено схрестивши руки на грудях, і на його обличчі грає та сама зверхня, самовпевнена посмішка, яку я ненавиджу ще з часів нашого спільного навчання при дворі.

— Ваша Високосте, — проціджує він, навіть не зробивши спроби схилити голову. — Яка несподівана й сумнівна честь. Невже відбір наречених став таким нудним, що ви вирішили завітати до старого ворога, аби згадати смак справжнього протистояння?

Я зіскакую з коня, важко ступаючи по камінню. Кожна жилка в мені напружена, наче натягнута тятива.

— Досить ігор, Річарде. Ти завжди любив грати роль ляльковода, але сьогодні твій театр зачиняється, — я підходжу ближче, відчуваючи, як повітря між нами густішає від давньої ворожнечі. — Я знаю про борг де Лоуренсів. Знаю, що ти тримаєш дівчину за горло через мізерні поставки зерна і старі папери. Ти завжди був дрібним вимагачем, що ховається за печатками. Ось, — я знімаю з пояса і кидаю важкий шкіряний мішечок, наповнений королівськими золотими, до його ніг. Метал дзвінко й важко вдаряється об камінь. — Тут утричі більше, ніж вони тобі винні. Ти анулюєш договір про заручини і віддаєш мені розписку. Шарлотта де Лоуренс більше тобі не належить. Вона під моїм захистом.

Чензлі замовкає, опустивши погляд на мішок. Секунду він дивиться на золото, а потім... починає реготати. Цей звук сухий, колючий і позбавлений будь-яких веселощів. Він змушує мої пальці мимоволі стиснути руків’я меча.

— Ти приїхав викупити... кого? — він ледь вдихає повітря крізь свій зміїний сміх. — О, Вільяме. Ти завжди був занадто шляхетним і занадто наївним для свого ж блага. Тобі потрібна твоя «Шарлотта»? Що ж, я не можу відмовити своєму майбутньому королю в такому маленькому капризі. Який же я буду підданий, якщо не покажу принцу його скарб?

Він різко повертається і киває слузі, що нерухомою тінню стоїть у глибині арки.

— Приведіть леді Шарлотту. Зараз же. Хай принц побачить справу рук своїх.

Ми стоїмо в гнітючому мовчанні кілька хвилин, які здаються мені нескінченними. Я вже уявляю, як посаджу її попереду себе на коня, як заберу з цього похмурого місця, як вона з полегшенням притиснеться до моєї спини. Але коли важкі дубові двері відчиняються, на поріг виходить дівчина. Вона дуже бліда, одягнена в просту, майже бідну сукню. Вона схожа на мою Шарлотту — ті ж риси обличчя, той самий відтінок волосся... але її погляд порожній, наляканий і абсолютно чужий. У ньому немає тієї глибини, тієї прихованої магії та дикого вогню, який я звик бачити щодня.

— Скажи нам, люба, — медовим, солодким до нудоти голосом промовляє Річард, підходячи до дівчини й кладучи руку їй на плече. Вона здригається під його дотиком. — Як твоє повне ім’я? Не соромся нашого високого гостя.

Дівчина злякано дивиться на мене, потім знизу вгору на Річарда, і ледь чутно шепоче:

— Шарлотта де Лоуренс, мій лорде.

Земля під моїми ногами на мить хитається. Світ навколо стає нереальним, наче в гарячковому сні.

— Що це за дешевий жарт, Чензлі? — гаркаю я, роблячи крок вперед і вихоплюючи меч наполовину з піхов. — Хто це? Це не вона! Ти підмінив її, щоб виманити більше грошей?

— О ні, Вільяме, це саме вона, справжня і єдина, — Річард підходить до мене впритул, і в його світлих очах спалахує чисте, нестримне торжество. — Шарлотта де Лоуренс ніколи не залишала цього маєтку. Вона була тут весь час, поки ти в палаці цілував і пестив... Кетрін. Її старшу сестру, кузину. Ту саму, яка виявилася достатньо спритною, щоб вкрасти ім’я сестри і врятувати свою шкуру від мого гніву. Ту саму, чий дар проклятий і заборонений, як і весь їхній рід. Ти тримаєш у ліжку обманщицю, Вільяме. Ти закохався в пустушку, в тінь, яка маніпулювала тобою, використовуючи твою раптову слабкість. Вона ж кожна секунда — це брехня!

— Брешеш, мерзотнику! — мій голос зривається на рик, що заглушує вечірні сутінки. — Ти підлаштував це, щоб знищити нас!

— Ти завжди ненавидів програвати мені, Вільяме, ще з дитинства, коли я був кращим у фехтуванні, — вигукує Річард, вихоплюючи власну зброю. Його очі горять божевільним азартом. — Але сьогодні ти програв не мені. Ти програв дівчині, яка сміялася над тобою, поки ти обіцяв їй захист!

Я не пам’ятаю, хто з нас вчинив перший випад. Пам’ятаю лише, як крижана лють засліплює мені очі, перетворюючи світ на вузький коридор, в кінці якого лише ворог. Моя рука сама вихоплює меч, і сталь зустрічається зі сталлю з пронизливим дзвоном, що розрізає тишу подвір’я. Річард швидкий, він завжди був технічним бійцем, але я за межею людського терпіння. Кожен його удар, кожна зневажлива посмішка нагадують мені про її поцілунок, який тепер, після його слів, здається мені смертельною отрутою.