Розділ 38. Вільям

Я тримаю її за передпліччя, відчуваючи, як під моїми пальцями пульсує її прискорена кров — частий, рваний ритм, що передається мені крізь тонку шкіру. Моє власне серце б’ється об ребра, наче загнаний звір, що шукає виходу з пастки. Я чекаю. Кожна секунда цієї важкої, наелектризованої тиші здається мені вічністю, а кожна мить, поки вона збирається з духом, випалює в моїй душі нову рану. Я дав їй вибір: правда або забуття. І зараз, дивлячись у її величезні, наповнені вологою очі, в яких відбивається ранкове сонце і мій власний відчай, я до одуру боюсь, що вона знову вибере солодку брехню.

Вона робить крок до мене. Не відступає, не виривається, а навпаки — скорочує ту мізерну, останню відстань, що між нами залишилася. Я відчуваю запах її волосся — суміш лісової свіжості та чогось тривожного, магічного. Її дихання, гаряче і переривчасте, лоскоче мої губи.

— Я хочу бути поруч із тобою, Вільяме, — шепоче вона, і в цьому шепоті стільки справжнього, неприхованого відчаю, що моя лють, яка хвилину тому здавалася незламною, починає повільно осідати, наче пил після бурі. — Більше за все на світі я хочу бути тут, з тобою. Але я не можу… я не вільна, Вільяме. Я ніколи не належала собі.

— Про що ти? — я трохи послаблюю хватку, але не випускаю її, боячись, що вона зникне, як марево, якщо я розімкну пальці. — Поясни мені.

— Моя мати… — вона затинається, її губи тремтять, і перша кришталева сльоза повільно скочується по її щоці, залишаючи гарячий, вологий слід. — Вона пообіцяла мою руку Річарду, коли він допоміг зерном. Він тримає мою сім’ю в заручниках своєї волі, своєї холодної жадібності. Я до смерті боюсь того, що він зробить із матір’ю і моєю сестрою, якщо я піду проти нього. Кожне слово в тому листі, кожна моя дія, яка здавалася тобі зрадою — це лише спроба виторгувати для них ще один день життя. Він не знає жалю, Вільяме. Я добре знаю, що ваші роди — вічні суперники. І я опинилася в центрі цієї ворожнечі.

Вона каже це з такою щирою, нестерпною вагою в голосі, що мої підозри, які я дбайливо вирощував у собі тижнями, раптом розсипаються на попіл під її ногами. Я бачу перед собою не підступну шпигунку, а загнану в кут дівчину, яка несе на своїх тендітних плечах тягар цілого роду. Всі розрізнені пазли нарешті складаються в одну болісну картину: її постійний страх, її дивна поведінка, її нічна непритомність. Вона не грала зі мною — вона вела війну на виживання за тих, кого любить.

Цього разу я вірю їй. Без жодного залишку. Без жодного тіні сумніву. Моя рука піднімається до її обличчя.

— Подивися на мене, — я остаточно відпускаю її передпліччя і обережно, наче найкрихкіший скарб у світі, беру її обличчя в свої долоні. Великими пальцями я повільно стираю сльози з її щік. — Слухай мене дуже уважно. Я — принц цього королівства, майбутній король. І я обіцяю тобі: ніхто, чуєш, ніхто не торкнеться твоєї матері чи сестри. Річард Чензлі може вважати себе господарем становища, він може грати в свої дріб’язкові ігри, але він забув, перед ким звітує. Все буде добре. Я захищу вас усіх, навіть якщо мені доведеться перевернути цей палац догори дриґом.

Я не можу більше терпіти цю болісну відстань. Я нахиляюся і цілую її — палко, владно, вкладаючи в цей жест усю ту віру і ніжність, яку щойно віднайшов у руїнах своєї недовіри. Це не той порив гніву чи пристрасті, що був учора. Це клятва. Це обіцянка захисту. Я відчуваю, як її напружене тіло нарешті розслабляється в моїх обіймах, як вона притискається до мене, шукаючи порятунку. Наші аури, що досі іскрилися від взаємних образ, нарешті зливаються в один спокійний, глибокий потік. Мені здається, що світ навколо нас затихає. Між нами нарешті все владналося. Темрява відступила перед світанком.

Я неохоче відриваюся від її губ, важко дихаючи, і відчуваю, як у моїй голові вже вибудовується чіткий, холодний план дій.

— Я поїду до нього, — кажу я рішуче, і мій голос знову стає голосом полководця. — Прямо зараз. Я поїду до Річарда в його маєток. Ми з'ясуємо все раз і назавжди, обличчям до обличчя. Я змушу його підписати відмову від будь-яких претензій на тебе і твою сім’ю. Більше він не посміє навіть подивитися в твій бік.

Побачивши, як її обличчя вмить стає попелясто-сірим, я напружуюся. Вона раптом хапає мене за сорочку на грудях, стискаючи тканину в кулаках із такою силою, що я чую, як тріщить шов.

— Ні! — її голос зривається на розпачливий крик, що відлунює в тиші саду. — Вільяме, благаю тебе, ні! Ти не можеш їхати до Чензлі! Тільки не до нього, тільки не в його лігво! Ти не знаєш, на що він здатний, ти не розумієш, яка це пастка!

— Я не боюся його, Шарлотто, — я намагаюся заспокоїти її, накриваючи її руки своїми. — Він лише людина, яка загралася у владу.

— Справа не в страху, справа в смерті! — вона буквально труситься всім тілом, заглядаючи мені в самі очі з таким диким жахом, ніби прямо зараз бачить мою загибель на моїх же зіницях. — Пообіцяй мені. Пообіцяй зараз же, життям своїм пообіцяй, що ти не поїдеш до нього. На тебе там чекає… Просто повір мені!

Я дивлюся на її злякане, спотворене болем обличчя і розумію, що зараз не час для гордості. Її страх за мене... він такий чистий і такий великий, що він дорожчий за будь-яку мою перемогу над ворогом. Я відчуваю, як її серце калатає об мої груди, наче пташка в клітці.

— Що ти від мене приховуєш? — питаю чітко. — На мене чекає там… що?

— Лихо… — шепоче вона. 

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю…

— Шарлотто! Ти маєш мені довіряти, — зітхаю. — Інакше ми не зможемо говорити про те, щоб між нами було щось серйозне.

— Мені було… — вона опускає погляд. 

— Було що?

— Видіння… — шепоче ледь чутно. — Я маю той дар, через який моя тітка гниє в підземеллі… Ти збережеш мою таємницю?

Я видихаю. Оце поворот… Я точно цього не очікував і абсолютно точно не впевнений, як до цього маю ставитися. Але так, я збережу цю таємницю. Інакше мій батько накаже кинути мою улюблену наречену в темницю, а я не можу це допустити. Та й хіба видіння небезпечний дар? Вона ж не блискавки пускає. Навпаки, в давнину пророцтва цінувалися, при кожному королю був свій штатний провидець. Але за батька все змінилося…