Розділ 37. Кетрін

Ранок вривається в мої покої разом із холодним, майже лезоподібним сонячним променем, але він не приносить полегшення. Я розплющую очі, і перше, що відчуваю — це запеклу, пульсуючу лють, яка за ніч викристалізувалася, витіснивши весь вчорашній біль.

Я більше не та налякана дівчинка, яка прийшла сюди благати про милосердя. Тепер у моїх жилах тече сила, яку я нарешті побачила в дії. Поки принц розважався у своєму кабінеті з Ізабеллою — я бачила це, бачила кожну секунду їхньої близькості через магічне марево — я вивчала межі свого нового дару. Моє рішення остаточне: я використаю цю магію, щоб знову пройти шлях по підземеллю. Я звільню батьків, потім знайду Шарлотту, і ми всі втечемо з цього проклятого королівства. Нехай Вільям залишається зі своєю короною, своїми інтригами та своєю бездоганною фавориткою, яку він так охоче обіймав, поки я задихалася від жахливих видінь.

Коли я входжу до зали для сніданків, повітря навколо мене, здається, починає фізично іскритися. Магія все ще вирує під шкірою, готова вибухнути від найменшої іскри. Вільям уже там. Він сидить на чолі столу, такий же бездоганний і холодний, як завжди, але під його очима залягли глибокі тіні, а пальці, що стискають срібну виделку, здаються занадто напруженими. Він піднімає на мене погляд — вичікувальний, майже тривожний, з якоюсь дивною надією в глибині зіниць — але я лише зневажливо мружуся, відчуваючи, як у грудях закипає жовч.

— Ви сьогодні не в гуморі, Шарлотто? — тихо питає він. Його голос звучить хрипко, наче він усю ніч не стулив очей.

— А ви, Ваша Високосте, здається, занадто в гуморі, — кидаю я, навіть не дивлячись на нього, а концентруючись на білосніжній скатертині, яка зараз здається мені огидно чистою. — Мабуть, нічні відвідувачі додають вам неабияких сил. Вільям застигає з келихом у руці. Його щелепи стискаються так, що стає чутно скрип зубів, а в очах спалахує небезпечний, майже дикий вогонь.

— Твоя мова знову стає надто гострою, Шарлотто. Ти забуваєшся, — карбує він кожне слово, і я відчуваю, як холодна хвиля його гніву вдаряється об мій магічний щит.

— Яка є, — відрізаю я, різко підводячись, так і не торкнувшись жодної страви. Моя порожня тарілка так і залишається німим докором. — Смачного, мій принце. Сподіваюся, мої пусті балачки не зіпсують вам апетит.

Я виходжу в коридор, важко дихаючи. В голові паморочиться від власної зухвалості, але серце все ще обливається кров’ю при згадці про Ізабеллу. Раптом я помічаю групу придворних дівчат біля великого вікна, що виходить у внутрішній двір. Вони збуджено шепочуться, прикриваючи роти віялами і раз у раз перезираючись.

— ...кажу вам, вона ридала всю ніч так, що було чути в іншому крилі! Служниці бачили, як вона вибігла з його кабінету з розпатланим волоссям, наче за нею гналися всі пси пекла, — захлинаючись від подиву, шепоче одна, чиє обличчя почервоніло від азарту пліток.

— Невже він справді її вигнав? — питає інша, недовірливо хитаючи головою. — Ізабеллу? Свою фаворитку?

— Так! Кажуть, Вільям заявив, що між ними все скінчено. Назавжди. Вона збирає речі, щоб поїхати додому сьогодні ж, щойно він підбере їй якогось графа в чоловіки, аби зам'яти цей скандал.

Світ навколо мене на мить зупиняється. Звуки коридору перетворюються на глухий шум. Мої ноги самі несуть мене геть від них, поки в голові пульсує лише одна думка. Він прогнав її? Вчора вночі, після того, як я розірвала видіння, він не залишився з нею? Те, що я прийняла за інтимну ідилію, було розривом?

Мене пронизує такий сильний сором, що стає фізично важко вдихнути. Я наговорила йому гидот перед усім двором, я звинуватила його в тому, чого він не робив. Я знову все зрозуміла не так, засліплена власною ревністю та болем.

Я знаю, де він зараз. Моє видіння мені в цьому допомагає. Принц прямо зараз йде в дальню частину саду. Там, за старими дубами, є тренувальний майданчик, закритий від зайвих очей високим живоплотом.

Я біжу, не звертаючи уваги на те, як дорогий поділ моєї сукні чіпляється за колючі кущі троянд. Зупиняюся лише тоді, коли чую різкий, ритмічний брязкіт сталі до сталі. Вільям тренується сам, без спаринг-партнера. Він без мундира, лише в тонкій білій сорочці, яка наскрізь промокла від поту і липне до його напружених м'язів спини. Його рухи швидкі, агресивні, майже відчайдушні. Він б’є манекен із такою силою, ніби бореться з власними демонами або намагається вбити почуття, що розривають його зсередини.

— Вільяме! — кричу я, виходячи на саму середину майданчика, задихаючись від бігу та хвилювання.

Він завмирає, опустивши важку шаблю. Його груди важко, рвано здіймаються, пасма волосся прилипли до спітнілого лоба. Він повільно повертається і дивиться на мене з-під брів. В цьому погляді стільки болю, образи і смертельної втоми, що мені хочеться впасти перед ним на коліна і благати про прощення.

— Ти прийшла ще щось мені висловити, Шарлотто? — хрипко питає він, витираючи піт передпліччям. — Можливо, хочеш ще раз нагадати, який я негідник? Я слухаю. Кажи.

— Чому? — я роблю крок до нього, ігноруючи небезпечне лезо, яке він усе ще стискає. — Чому ти вчинив так з Ізабеллою? Чому ти прогнав її вчора...

Вільям з силою кидає шаблю на землю. Метал дзвінко, із металевим стогоном вдаряється об камінь майданчика. Він скорочує відстань між нами за два широкі кроки і підходить упритул. Я відчуваю жар, що виходить від його розпашілого тіла, запах поту і сталі.

— А ти як думаєш? — він різко хапає мене за передпліччя, його пальці — як залізні обручі, вони змушують мене дивитися прямо йому в очі, де вирує справжнє пекло. — Ти справді думаєш, що я можу цілувати іншу жінку, коли в мене на руках щойно помирала ти? Ти думаєш, мені є хоч якесь діло до офіційних фавориток, коли я не можу викинути з голови твій погляд, навіть коли заплющую очі? Я прогнав її, тому що я не можу дихати поруч із жодною іншою жінкою в цьому світі, поки ти стоїш переді мною зі своєю клятою брехнею, своїми таємницями і листами до Річарда!