Розділ 35. Кетрін

Гупання дверей пролунало як фінальний вирок. Я залишилася в приголомшливій тиші, яку порушувало лише моє власне переривчасте, гаряче дихання. Вільям пішов, забравши з собою те дивне, електричне тепло, але залишивши по собі пустку і гіркий, металевий присмак образи на губах. Він вважає мене актрисою. Він думає, що я — лише майстерна маніпуляторка, яка грає в почуття, аби врятувати власну шкуру.

Я повільно сіла на ліжку, обхопивши коліна руками і втупившись у порожнечу. Тіло все ще дрібно тремтіло, але це було не від страху чи холоду. Глибоко в грудях, там, де раніше жила лише тривога та вічна напруга, тепер вирував справжній океан. Я заплющила очі й спробувала зосередитися на цьому новому, дикому відчутті. Магія. Вона пульсувала в мені, наче друга кров, густа, гаряча і нестерпно потужна. Я ніколи — ніколи в житті — не відчувала в собі стільки сили. Здавалося, поцілунок Вільяма став тим самим ключем, який з корнем вирвав іржаві замки з потаємних дверей у моїй душі. Тепер те, що роками ховалося за ними, виривалося на волю, вимагаючи виходу.

«Цікаво, як там мама з татом?» — ледь чутно промайнуло в думках. Мама завжди казала, що в нашому роду тече древня сила, але вона ніколи не показувала мені нічого подібного. Чи мала вона стільки магії? Чи вона все життя придушувала її, щоб захистити нас від гніву короля?

Тільки-но я вимовила про себе слово «батьки», як простір перед очима болісно здригнувся. Кімната не зникла, але повітря згустилося, і прямо на стіні, наче в дзеркалі з темної води, проступило чітке зображення.

Я побачила сирий, низький підвал. Тьмяне, жовтаве світло самотнього смолоскипа вихоплювало з темряви вкриті пліснявою стіни «Кам’яного мішка». Там, на брудній соломі, притиснувшись одне до одного, сиділи двоє людей. Мій батько, колись статний і гордий, тепер виглядав тінню самого себе, але його очі все ще світилися внутрішньою силою. Він щось тихо, заспокійливо говорив мамі, повільно гладячи її по посивілій голові. Вона притискалася до нього, заплющивши очі, і я майже почула її слабкий вдих. Вони були живі. Вони були там, зовсім поруч.

Я скрикнула і мимоволі відсахнулася, розриваючи контакт, але видіння не зникло в ту ж мить. Воно було стабільним, підвладним мені. Це було щось абсолютно неймовірне — раніше видіння приходили самі, наче непрохані гості, хаотичні й лякаючі, а тепер я... я ними керувала. Я була центром цього шторму.

Серце закалатало від азарту, від якого паморочилося в голові. Це було схоже на нову, смертельно небезпечну зброю. «Тітонька Павліна», — подумки наказала я своїй силі, зосереджуючись на образі жінки, яка мене виростила.

Зображення батьків миттєво розмилося, наче фарби під дощем, і я побачила кухню в нашому старому, напівпорожньому маєтку. Тітка сиділа за грубим дерев'яним столом, підперши голову сухою, мозолистою рукою. Перед нею догорала самотня свічка, її гніт уже тонув у розплавленому воску. Обличчя Павліни було пооране глибокими зморшками відчаю, а очі — сухими й червоними від безсоння. Вона дивилася на вогонь, і я бачила, як її губи беззвучно ворушаться в молитві. Вона виглядала такою крихкою і самотньою, що мені до болю захотілося простягнути руку крізь цю магічну завісу і торкнутися її плеча, сказати, що я все виправлю.

Я почала перевіряти межі своєї нової влади, перебираючи імена, наче чотки.

Юліана. Простір затягнуло золотавим серпанком, і я побачила її у розкішних покоях. Вона стояла перед величезним дзеркалом у самій лише нижній сорочці, приміряючи до шиї масивне намисто з рубінами, яке, мабуть, було сімейною реліквією. Юліана кривилася, розглядаючи ледь помітний прищик на підборідді, і з силою штовхнула служницю, яка ненароком зачепила її волосся гребінцем. У її очах не було нічого, крім жадоби та заздрості.

Король. Картинка стала холодною і важкою. Його Величність сидів у своєму кабінеті, схилившись над величезною картою королівства. Навколо нього стопками лежали сувої з печатками та звіти шпигунів. Його обличчя в тінях здавалося маскою з потемнілої слонової кістки — суворим, безжальним, позбавленим будь-яких людських емоцій. Він розмашисто перекреслив якийсь документ червоним чорнилом, і мені стало холодно, наче по спині пройшовся протяг із могили.

А потім я подумала про нього. Про того, хто щойно розбив мені серце і водночас подарував цю силу.

Вільям.

Він був у своєму кабінеті. Він не спав, попри пізню годину. Принц стояв біля розчиненого вікна, вдивляючись у нічну темряву парку, і його пальці судомно, до білих кісточок, стискали кам'яне підвіконня. Мундир був недбало кинутий на крісло. На столі, прямо в колі світла від лампи, лежав той самий аркуш паперу, який він у мене відібрав. Він не зім’яв його, не спалив. Вільям просто дивився на заголовок «Шановний лорде Річарде», і в його поставі, у напруженому вигині спини було стільки прихованого, нестерпного болю, що мені перехопило подих.

Це видіння було принципово іншим. Я не просто бачила його — я наче проникала під його шкіру. Я відчувала його сум'яття, його лють на самого себе за ту «слабкість», яку він виявив зі мною. Він боровся з власною душею, намагаючись силоміць заштовхати почуття назад у підвал, щоб знову стати тим ідеальним, крижаним принцом, якого вимагав від нього батько і трон.

Я різко розплющила очі, важко хапаючи ротом повітря. Магія повільно відступала, залишаючи по собі приємну, солодку втому в кожному м'язі. Тепер я розуміла: за допомогою цих видінь я можу змінити все. Я можу дізнатися про кожен крок короля, я можу знайти спосіб вивести батьків із підземелля, не чекаючи на милостиві дозволи. Я можу вистежити кожен рух Річарда і зрозуміти, де саме він тримає Шарлотту.

Шарлотта. Вона справді в біді. Те перше видіння з маєтком Річарда було правдою — вона чекає, вона сподівається на мене. І як би мені не хотілося бути самотнім воїном, я розуміла: мені потрібен союзник, який знає цей палац як свої п'ять пальців. Мені потрібен Вільям.

І справа була не лише в холодній логіці. Коли я згадувала його поцілунок, мої щоки знову починали палати, а серце пускалося в галоп. Попри його грубість, попри його недовіру та жорстокі слова, він починав мені подобатися так сильно, що це лякало. Тільки він змушував мою магію не просто існувати, а співати. Тільки поруч із ним я почувалася не зляканою самозванкою, а справжньою жінкою, яка має право на цю силу.