Розділ 34. Кетрін

Цей поцілунок не був схожий на те, що пишуть у солодких дамських романах. У ньому не було спокою чи лагідності — лише некерований вихор, темрява та електричний розряд, що прошив моє тіло від кінчиків пальців до самого серця. Коли губи Вільяма накрили мої, світ навколо перестав існувати. Його руки тримали мене так міцно, наче він боявся, що я розчинюся під тиском його власної люті, і я справді почала розчинятися. Але це було не страшно. Навпаки, я відчула, як між нами спалахує щось первісне.

Наші аури сплелися в єдине ціле, і в цю мить я наче черпнула сили самого принца. Його енергія — гаряча, владна, сповнена прихованого болю та несамовитої пристрасті — хлинула в мене крізь цей контакт. Це було настільки сильно, що в голові запаморочилося від задоволення, якого я ніколи не знала. Мені хотілося, щоб цей момент тривав вічно, щоб він ніколи не відпускав мене, щоб ми назавжди залишилися стиснутими в цьому просторі між гнівом і коханням. Я відповідала йому з такою ж жадобою, вбираючи кожну краплю його суті, відчуваючи, як моя власна магія, що досі дрімала десь у глибинах душі, радісно відгукується на його близькість.

Але саме ця надмірна сила, ця спільна енергія стала каталізатором. У мить, коли мої пальці, заплямовані чорнилом, судомно вчепилися в жорстку тканину його мундира, реальність моєї спальні зникла. Приємне тепло миттєво змінилося крижаним спалахом. Перед очима розірвалося сліпуче біле світло, а тоді мене накрило видінням — таким чітким і реальним, що я фізично відчула запах вогкості та задавненого холоду.

Я побачила Шарлотту. Справжню Шарлотту де Лоуренс. Вона сиділа на холодній підлозі в якомусь розкішному, але похмурому залі в маєтку Річарда. Її дорога шовкова сукня, яку я так добре пам’ятала, була розірвана на плечі, а обличчя розпухло від нескінченних сліз. Вона шепотіла моє ім'я, стискаючи руки на горлі, наче їй бракувало повітря.

А потім картинка різко змінилася. Темрява нічного двору, брязкіт металу, що боляче ріже вуха. Вільям. Він бився на шаблях із Річардом. Відблиски сталі холодно виблискували в місячному сяйві, розсікаючи ніч. Обличчя Вільяма було залите кров’ю, що стікала з розсіченого чола, а Річард… Річард посміхався тією самою зміїною, тріумфуючою посмішкою, якою він колись посміхався тітоньці, обіцяючи порятунок.

Це було занадто для мого розуму. Емоційний сплеск від поцілунку в поєднанні з жахом побаченого виявився настільки потужним, що мої легені просто відмовилися вдихати повітря. Ноги миттєво стали ватяними, а всі звуки світу навколо — важке дихання Вільяма, шелест паперу на столі — потонули в гулкому, переможному дзвоні. Світ перекинувся, і я безвільно провалилася в теплу, густу темряву непам'яті.

Я прийшла до тями від відчуття м’якості під спиною та легкого запаху лаванди від моїх простирадл. Кімната плавала перед очима, стіни хиталися, поки нарешті не зупинилися, сфокусувавшись на знайомих шовкових балдахінах мого ліжка. Над мною, затуляючи світло свічок, схилилася темна, масивна постать.

— Що… що сталося? — ледь чутно прохрипіла я, намагаючись піднятися на ліктях. Голова боліла так сильно, ніби по ній ударили величезним церковним дзвоном.

Вільям стояв зовсім поруч, заклавши руки за спину. Його мундир був розстебнутий біля самого коміра, а завжди ідеально вкладене волосся тепер було безладно розпатлане, але обличчя знову перетворилося на ту саму непроникну, холодну гранітну маску, яку я бачила вдень під час випробування. В його очах не було й сліду турботи чи того вогню, що палав у них хвилину тому — лише гостре, роздратоване презирство.

— Що сталося? — сухо перепитав він, і в його голосі почулася отруйна насмішка. — Ти знову вирішила застосувати свою улюблену зброю, Шарлотто. Щоправда, цього разу ти перевершила саму себе в акторській майстерності. Театральна непритомність? Це було… майже переконливо. На мить я навіть повірив.

Я приголомшено дивилася на нього, намагаючись гарячково згадати, як опинилася в ліжку. Він підхопив мене, коли я падала? Приніс сюди на руках? Від цієї думки серце знову зрадницько стиснулося, але його слова боляче вдарили по моїй гордості.

— Ви справді думаєте, що я це підлаштувала? — моє обурення почало пробиватися крізь фізичну слабкість. — Вільяме, я справді… 

— Досить, — він різко перебив мене, владно здійнявши руку, наче затикав рота підлеглому. — Не треба мені нових казок про раптову недугу чи розбите серце. Ти просто хитруєш, аби я нарешті втратив до тебе інтерес і дав тобі спокій. Ти злякалася, що я прочитаю твій лист до Річарда до кінця, і вирішила розіграти роль тендітної діви, яка не витримує владного натиску принца.

Він зробив широкий крок до дверей, наче сама присутність у цій кімнаті була для нього нестерпним тягарем.

— Твій план спрацював. Я йду. Але не думай, що цей фокус допоможе тобі завтра. Якщо я ще раз побачу ім’я Річарда у твоїх паперах або почую його від тебе — ніяка непритомність не врятує тебе від гніву мого батька. Я особисто простежу за цим.

Двері за ним зачинилися з гучним, сухим хрускотом, залишивши мене наодинці з залишками магічного видіння, що все ще пульсувало в моїх скронях, та гірким усвідомленням: він не вірить мені навіть тоді, коли я буквально втрачаю свідомість у нього на руках.

Я торкнулася своїх губ, які все ще пам’ятали смак його поцілунку. Кров усе ще пульсувала від побаченого бою. Річард і Вільям. Сталь проти сталі. Смерть проти життя.

Я зрозуміла одне: магія в мені прокинулася не просто так. Вона черпнула сили від нього, щоб попередити мене. І якщо я не знайду спосіб зупинити Річарда і пояснити все Вільяму, це видіння стане жахливою реальністю, де один із них обов'язково загине. І я боялася, що це буде саме той, чию силу я щойно відчула на своїх губах.