Розділ 32. Кетрін

Зала засідань сьогодні нагадує ешафот, де замість плахи — довгі столи, застелені важким зеленим сукном. Принц Вільям, одягнений у суворий військовий мундир темно-синього кольору, що підкреслює його ідеальну поставу, сидить на підвищенні поруч із королем. Його обличчя — маска з граніту, холодна та непроникна. Він навіть не глянув на нас, коли ми, шурхочучи сукнями, увійшли до зали. Його крижана аура розповзається кімнатою, змушуючи дівчат мимоволі щулитися, хоча в палаці панує важка літня спека.

— Майбутня королева — це не лише прикраса трону чи супутниця на балах, — голос Вільяма звучить різко, наче короткий удар батога. — Це жінка, здатна керувати хаосом, коли всі навколо втрачають голову.

Він робить паузу, і в цій тиші чути лише те, як б'ється моє власне серце.

— Сьогодні ваше завдання — повна організація прийому для іноземних послів, що відбудеться завтра ввечері. Кожна з вас отримала свій сектор відповідальності: меню, протокол розсадки з урахуванням політичних конфліктів, безпека галерей та музичне оформлення. У вас є три години на підготовку. Ви повинні представити детальний план витрат, обґрунтувати кожен свій вибір та розрахувати логістику. Час пішов.

Нам роздають пергаменти, чорнильниці та звіти про запаси комори. На три години зала занурюється у гарячкову роботу. Я бачу, як дівчата гризуть кінчики пер за сусідніми столами. Еліза судомно перераховує вартість заморських спецій, Марія намагається розібратися в тонкощах дипломатичного етикету Півночі. Я ж змушую себе зосередитися на розсадці гостей, хоча перед очима досі стоять кадри з листа тітоньки Павліни.

Коли відведений час закінчується, Вільям підводиться. Повільно, зі зловісною грацією хижака, він спускається з підвищення. Його першою жертвою стає Еліза — тиха, тендітна дівчина, яка завжди намагалася бути тінню.

— Леді Елізо, — кидає він, безцеремонно заглядаючи в її пергамент. — Ви пропонуєте подати заморські делікатеси та рідкісних птахів у час, коли наші власні прикордонні провінції потерпають від неврожаю? Ви хочете нагодувати послів розкішшю, поки ваші майбутні піддані мріють про скоринку хліба? Це не гостинність. Це політичне самогубство, яке спровокує бунт. Геть із моїх очей. Ви вільні.

Еліза блідне так сильно, що здається, зараз знепритомніє. Її губи тремтять, і вона, навіть не вклонившись від шоку, вибігає із зали під принизливий, тонкий сміх Юліани. Я відчуваю, як у мені закипає лють, що перемішується з болем. Це не той Вільям, який вчора так дбайливо тримав мене за руку в лісовій хатині. Це кат, який отримує задоволення від кожного удару.

Наступна година перетворюється на справжнє полювання. Вільям не просто критикує — він методично нищить кожну. Марія вилітає через грубу помилку в титулуванні посла з Вільних міст, що могло б призвести до розриву торгового союзу. Софія — через те, що не змогла розрахувати необхідну кількість гвардійців для охорони відкритої галереї, залишивши прогалини для потенційних найманців.

Коли він нарешті підходить до мого столу, я відчуваю, як лист Річарда в моїй кишені буквально обпікає стегно через тканину сукні. Я маю виграти. Будь-якою ціною. Тепер це питання життя моєї сім'ї та справжньої Шарлотти.

Він зупиняється так близько, що я відчуваю запах його парфумів — холодний, хвойний і гострий, наче запах зимового лісу.

— Леді Шарлотто, — каже він, і я бачу в його очах лише крижану пустку, в якій немає місця спогадам про вчорашні сльози. — Ви запропонували розсадити запеклого ворога нашої корони, посла Півночі, поруч із представником Вільних земель. Ви хочете, щоб вони зарізали одне одного прямо за моїм святковим столом? Чи це ваш план — влаштувати криваву бійню на самому початку мого майбутнього правління?

— Це план, Ваша Високосте, щоб змусити їх нарешті почати розмовляти, — відповідаю я, випрямляючи спину і дивлячись йому прямо в очі, хоча серце калатає десь у горлі. — Між ними, згідно з моєю схемою, стоїть нейтральна зона в особі дружини герцога, яку обидві сторони глибоко поважають. Вони не зможуть оголити мечі чи висловити образу в присутності такої дами. Це єдиний шанс на мирний діалог, а не на чергову бійню в полі.

Вільям мовчить кілька довгих секунд. Я бачу, як напружені жовна грають на його вилицях, а погляд на мить стає ще гострішим, наче він намагається розгледіти мою душу під маскою.

— Ви занадто самовпевнені, леді, — кидає він нарешті й іде далі, не сказавши більше жодного слова схвалення.

Коли випробування нарешті закінчується і три дівчини зі сльозами на очах поспіхом залишають палац, ми виходимо в коридор. Нас залишилося лише п’ятеро. Атмосфера в групі стала важкою, як свинець.

— Боже, Шарлотто, ти бачила його? — пошепки звертається до мене Беатріс, інша учасниця, яка дивом пройшла цей іспит. Її руки досі дрібно тремтять. — Він став просто монстром. Таким різким, таким непередбачувано жорстоким. У палаці шепочуться, що він всю ніч провів у кабінеті короля, і тепер він наче з ланцюга зірвався, намагаючись довести батькові свою силу. Ти помітила, як він на тебе дивився? Наче ти — його особистий ворог, якого він мріє знищити першим. Будь обережна, він більше не грає.

Я лише мовчки киваю, не маючи сил на жодну відповідь. Я занадто добре знаю, чому він такий. Він рятує себе, замуровуючи ту «слабкість», якою виявив себе вчора. Він намагається випалити в собі все людське, щоб король знову побачив у ньому гідного спадкоємця. Але він не знає, що в мене тепер теж виросли ікла.

Повернувшись до своїх покоїв, я зачиняю двері на засув і притискаюся до них спиною. У голові зациклено відлунює холодний вирок Вільяма та смертельна погроза Річарда. Я дістаю чистий аркуш паперу. Якщо Вільям обрав шлях вічної зими, я маю знайти спосіб, як не замерзнути і вижити в цьому снігу.

Я починаю гарячково писати лист Річарду. Мені потрібно вдавати, що я повністю на його боці, що я готова бути його шпигункою, аби тільки він не зашкодив Шарлотті та моїй родині. Кожне моє слово — це тонка нитка магічної пастки, яку я починаю плести, закладаючи в чорнило краплю своєї сили, що раптово прокинулася.