Розділ 31. Кетрін

Ранок не приносить полегшення. Сонце, що безжально вривається крізь високі вікна моїх покоїв, здається мені ворогом. Кожен промінь підкреслює блідість мого обличчя та тремтіння рук. Я все ще відчуваю на шкірі примарне тепло вчорашнього вечора — тепло мозолистих рук моїх батьків, коротку іскру надії, яку я бачила в глибоких очах Вільяма… але все це розсипається в порох, коли покоївка з кам’яним обличчям приносить сніданок. Поруч із порцеляновою чашкою лежить він — непримітний, ледь пом’ятий конверт без жодних печаток.

На ньому немає гербів. Лише моє ім’я, написане знайомим, дещо нерівним і розмашистим почерком тітоньки Павлівни. Моє серце пропускає удар.

Я розриваю папір тремтячими пальцями, і світ навколо робить болісний, нудотний перевертень.

«Дитино моя, Кетрін, благаю тебе, читай це уважно. Наша Шарлотта… вона в біді. Річард — він зовсім не той, за кого ми його вважали. Він тримає її в заручниках у власному маєтку. Він знає все, Кетрін, але наш план йому не сподобався. Його умова жахлива і непохитна: ти повинна виграти цей відбір за будь-яку ціну. Ти мусиш стати королевою і бути його очима та вухами, його вірним агентом при королівському дворі. Тільки так він обіцяє зберегти життя Шарлотті. Якщо ти схибиш, якщо програєш або спробуєш втекти — він особисто прийде до короля і викриє твою особу. Тебе стратять на очах у всіх, Кетрін, а Шарлотта помре в страшних муках. Благаю, врятуй її. Зроби все можливе і неможливе, стань королевою, але не дай моїй доньці загинути…»

Лист випадає з моїх рук на білу скатертину, наче розпечене вугілля, що випікає мені очі. Світ навколо починає хитатися, стіни покоїв наче стискаються, перетворюючи кімнату на чергову клітку. Річард… той самий «пшеничний лорд», якого тітонька вважала своїм єдиним рятівником і союзником, виявився холоднокровним чудовиськом. Він маніпулює мною, наче маріонеткою, використовуючи життя справжньої Шарлотти як розмінну монету у своїй брудній грі. Тепер я не просто самозванка, що відчайдушно намагається витягти батьків із казематів. Я — заручниця людини, яка хоче знищити це королівство зсередини, використовуючи мої руки.

Я маю виграти. Тепер це не просто бажання — це наказ. Я мушу завоювати Вільяма, якого ще вчора хотіла придушити, а сьогодні… сьогодні я потребую його прихильності більше, ніж повітря в легенях.

Спільний сніданок у малій залі проходить у гнітючій, майже фізично відчутній тиші. Повітря наелектризоване, наче перед грозою. Я входжу останньою, намагаючись вгамувати шалене серцебиття і надати обличчю вигляду спокійної гідності. Мій погляд мимоволі, наче за звичкою, шукає Вільяма. Вчора в саду він був іншим. Вчора він цілував мою руку так, ніби в мені була якась цінність. Вчора він ризикнув своєю головою, щоб подарувати мені п’ять хвилин із рідними.

Але сьогодні за столом сидить абсолютно інша людина. Його обличчя наче висічене з вічного льоду — гострі вилиці, стиснуті в тонку лінію губи. Він не кидає жодного погляду в мій бік, наче на моєму стільці порожнеча. Жодного поруху м’яза, жодної ознаки вчорашнього тепла.

Я обережно сідаю на своє місце, відчуваючи на собі важкий, торжествуючий погляд Юліани. Вона бачить цю зміну. Коли я намагаюся передати принцу тацю з фруктами, щоб хоч якось привернути його увагу, наші пальці на мить ледь не торкаються, і він різко, майже з відразою, відсмикує руку, наче обпікся об щось мерзенне чи нечисте.

— Ваша Високосте, — мій голос звучить занадто тонко, майже благально, що зовсім не личить леді де Лоуренс. — Ви сьогодні… надто мовчазні. Можливо, нічна прогулянка була занадто втомливою для вас?

Вільям повільно, з якоюсь важкою лінивістю, піднімає голову. Його очі тепер — два крижані, непроникні озера, в яких немає ні краплі вчорашнього зацікавлення чи м’якості. Лише глуха порожнеча і щось, що боляче нагадує презирство.

— Леді Шарлотто, — він вимовляє моє вигадане ім’я з такою інтонацією, ніби воно має гіркий, неприємний присмак. — Моя втома, мій настрій чи мої думки жодним чином не повинні вас обходити. Ваше єдине завдання — бездоганно дотримуватися правил етикету за цим столом, а не намагатися розважати мене своїми пустими, нікчемними розмовами.

— Я лише хотіла… подякувати вам за вчорашнє, — ледь чутно шепочу я, низько схиливши голову, щоб ніхто за столом не побачив моїх вологих очей і відчаю, що закипає в них.

— Забудьте про вчорашнє, — різко відрізає він. Звук срібної ложки, що з силою вдаряється об тонку порцеляну, звучить у тиші зали як хльосткий ляпас. — Вчора я припустився прикрої помилки, дозволивши собі непотрібну, надмірну м’якість. Це була хвилинна слабкість, яка більше ніколи не повториться. Раджу вам, леді, не будувати собі марних ілюзій. Ви тут — лише одна з багатьох претенденток, і ваша присутність останнім часом починає мене неабияк втомлювати.

Він різко підводиться, навіть не доторкнувшись до своєї їжі. Його постать у світлі вікон здається вищою, суворішою і далекою, як гірська вершина.

— Відсьогодні правила цього відбору кардинально змінюються, — кидає він через плече, звертаючись до всіх присутніх, але я кожною клітиною тіла відчуваю, що ці слова — отруйні стріли, призначені лише мені. — Жодних поблажок. Жодних прогулянок чи приватних зустрічей. Той, хто віднині хоча б на йоту не відповідатиме високому статусу майбутньої королеви — вилетить за браму палацу вже завтра на світанку.

Він іде геть, жодного разу не озирнувшись. Я залишаюся сидіти, заціпеніла від холоду, що розливається грудьми, і міцно стискаю в кишені лист тітки. Вільям закрився від мене непробивною бронею, яку я сама мимоволі допомогла йому викувати. А Річард там, за межами цих стін, уже потирає руки в очікуванні моєї перемоги.

Я відчуваю, як глибоко всередині мене, там, куди ще не діставали руки королівських катів, починає пульсувати дивна, незнайома мені раніше гаряча сила. Це не гнів і не страх — це щось значно древніше. Якщо мені доведеться стати королевою в цьому пеклі, щоб врятувати Шарлотту і своїх батьків — я нею стану, навіть якщо мені доведеться йти по вугіллю. Але Вільям… він ще не знає, що я більше не збираюся грати за його сценарієм.