Розділ 29. Вільям

Вечірній сад палацу тоне в густих, оксамитових синіх сутінках, а повітря навколо нас здається настільки солодким, що його можна пити. Воно пахне нічними квітами, розігрітою за день хвоєю та вологою землею після вечірнього поливу. Шарлотта йде поруч зі мною, і я вперше за весь час відбору не відчуваю тієї колючої, наелектризованої напруги, яка зазвичай супроводжує кожен наш крок.

Вона поводиться напрочуд дивно: ввічливо, майже лагідно, без жодної отруйної шпильки в голосі чи зухвалого, викликуваного погляду, до якого я вже встиг звикнути. Її хода стала м’якшою, а плечі більше не зведені в очікуванні удару.

— Що це з тобою сьогодні, Шарлотто? — питаю я, зупиняючись біля фонтану, де білий мармур тьмяно й таємниче виблискує під холодним місячним сяйвом. — Ти за весь вечір не сказала мені жодного грубого слова. Невже ти нарешті зрозуміла, що покора та м’якість пасують тобі набагато більше, ніж твій вічний бунт?

Вона зупиняється і довго дивиться на гру води, що з тихим плескотом розбивається об чашу. Її профіль у сріблястому світлі здається неймовірно крихким, майже ефемерним, ніби вона — лише марення, яке розвіється від першого променя сонця.

— Я просто можу бути милою, Ваша Високосте, якщо зі мною поводяться по-людськи, — відповідає вона ледь чутно, і в її словах я вловлюю виразне відлуння вдячності за ту коротку, таємну зустріч у хатині.

Я не можу стримати короткого, хрипкого сміху. Цей звук видається занадто різким і гучним у благоговійній тиші саду.

— По-людськи? Значить, мій сьогоднішній «сюрприз» таки зміг розтопити кригу у твоєму запеклому серці? — я роблю крок ближче, скорочуючи відстань між нами до небезпечного мінімуму. Я спостерігаю за грою тіней на її обличчі, за тим, як тріпочуть її довгі вії. — У такому разі, можливо, нам варто скористатися твоїм гарним настроєм і перенести наше спілкування у затишнішу, приватну атмосферу? Твої покої зовсім поруч, а ніч лише починається.

Я бачу, як вона миттєво змінюється. Уся її лагідність випаровується, наче ранковий туман. Її спина різко випрямляється, пальці судомно стискають шовк спідниці, а в очах знову спалахує той самий знайомий страх, густо замішаний із відчайдушною рішучістю. Вона знову випускає кігті, знову чекає на напад.

— Я щиро вірю, що ви — справжній джентльмен, Ваша Високосте, — каже вона, і її голос ледь помітно тремтить, попри всю її удавану силу. — І ви точно не станете соромити чесну діву своєю присутністю в її спальні в таку пізню годину.

Я знову посміхаюся, але тепер ця посмішка виходить гіркою, майже самовпевненою.

— Ти надто великої думки про мої моральні якості, люба. Я принц, вихований серед інтриг і жаги до влади, а не святий пустельник. І зараз я просто розважаюся, спостерігаючи за тим, як швидко ти перетворюєшся з лагідної кицьки на розлючену тигрицю, готову вчепитися мені в горло.

Ми доходимо до важких дверей її покоїв у повній, гнітючій тиші. Я зупиняюся, беру її тонку, крижану руку і повільно, майже зухвало підношу до своїх губ. Її шкіра пахне милом, чистотою і тим дивним лісовим ароматом, який тепер назавжди асоціюватиметься у мене з таємницями, що вона приховує.

— На добраніч, леді Шарлотто. Відпочивай. Завтра нас чекають нові ігри, де правила будуть набагато складнішими.

Я розвертаюся і впевненим, твердим кроком іду до свого крила палацу, відчуваючи всередині дивне, неприємне сум'яття. Ця дівчина ламає всі мої стратегії. Але не встигаю я навіть зайти до спальні та зняти важкий дорожній плащ, як у двері наполегливо і сухо стукають. На порозі стоїть особистий камердинер мого батька. Його обличчя бліде, наче вибілене вапном, а погляд абсолютно непроникний.

— Ваша Високосте, Його Величність чекає на вас у своєму кабінеті. Негайно. Без жодних зволікань.

Холодна хвиля тривоги, мов крижана вода, прокочується моїм хребтом. Третя година ночі. Батько ніколи не кличе мене до себе так пізно, якщо не сталося чогось екстремального або фатального. Це не просто дивно — це пахне катастрофою.

Крокуючи довгими, темними коридорами, де кожен мій крок відгукується луною від мармурових стін, я гарячково перебираю в голові всі можливі причини цього виклику. Невже мої шпигуни помилилися? Невже королівські шпигуни доповіли йому про несанкціоноване вивезення в'язнів із підземель? Невже він дізнався про мою самовільну витівку? Якщо батько взнав, що я ризикнув державною безпекою та секретністю в'язниці заради хвилинної примхи якоїсь нареченої, наслідки будуть нищівними. І не стільки для мене, як спадкоємця, а насамперед для неї.

Я штовхаю важкі, оббиті шкірою двері королівського кабінету. У кімнаті пахне дорогим тютюном і старою шкірою. Король сидить у своєму кріслі, напівзахований у тіні, і лише відблиски каміна грають на його обличчі. Його важкий погляд, спрямований на мене, не обіцяє нічого, крім бурі.