Розділ 28. Кетрін

Коли важкі дерев'яні двері за Вільямом зачиняються, відрізаючи нас від усього світу, повітря в маленькій хатині немов вибухає. Ті п’ять хвилин, які він мені подарував, здаються водночас і нескінченною вічністю, і коротким спалахом блискавки, що лише на мить розрізає темряву мого життя.

Я кидаюся до них, не відчуваючи ніг, майже падаючи на вибоїсту підлогу. Мої руки, які ще вранці здавалися крижаними й абсолютно неживими, тепер горять, коли я торкаюся їхніх облич, наче хочу переконатися, що це не вигадка мого змученого мозку. Це не «дядько і тітка». Це мої батьки. Ті самі люди, яких я бачила в ланцюгах, виснажених і майже зломлених, у тому клятому «Кам’яному мішку». Але тут, у золотавому світлі дня, що пробивається крізь щілини, вони здаються мені примарами, які на мить знову знайшли плоть.

— Мамо... тату... — я припадаю до материнських колін, захлинаючись сльозами. Я більше не маю сил і потреби їх стримувати; вони течуть гарячими струмками, змиваючи маску холодної леді Шарлотти.

Мати тремтячими, вузлуватими пальцями гладить моє розпатлане волосся, а батько міцно стискає мої плечі. Вони дивляться на мене з такою сумішшю жаху, болю й обожнювання, що моє серце розривається на шматки. Вони знають. Знають, що я тут під чужим іменем. Розуміють, на який смертельний ризик я пішла, щоб просто бути ближче до них.

— Слухайте мене уважно, — я притискаюся до них, шепочучи прямо в самі вуха. Я панічно боюся, що навіть ці старі стіни мають вуха Вільяма. — Це я. Це ваша Кетрін. Вони думають, що я Шарлотта, але насправді…

— Ми знаємо. Мені було видіння, — шепоче мама, обіймаючи мене, пригортаючи до свого серця. — Ще там у темниці ми знали, хто ти. І ми чекали на тебе… Проте не мали змоги сказати, щоб не видати твою таємницю перед принцом.

— Я витягну вас звідси. Я обіцяю вам, клянуся всім, що маю! Я знайду спосіб, я виграю цей відбір або змушу його відпустити вас... Я не залишу вас у тому пеклі.

— Ні, Кетрін, доню, благаю, вислухай мене, — мама раптом різко хапає моє обличчя в долоні, змушуючи дивитися їй в очі. Її погляд, колись ясний, а тепер затуманений довгими місяцями страждання, світиться відчаєм. — Нічого не роби. Не намагайся нас рятувати ціною свого життя. Мені було видіння там, у безпросвітній темряві підземелля... Я бачила тінь, що нависла над тобою. Величезну, чорну тінь. Ти в смертельній небезпеці, дитино. Цей палац поглине тебе, розчавить, якщо ти не зупинишся і не втечеш!

— Все буде добре, мамо, — я заперечно похитую головою, ковтаючи солоні сльози та ігноруючи її застереження. Я не маю права боятися тіней, коли вони живуть у справжній клітці. — Я набагато сильніша, ніж ви думаєте. Я люблю вас більше за саме життя, і я нізащо не покину вас там.

— Ми пишаємося тобою, — тихо, але виразно промовляє батько. У його голосі я вперше за довгий час чую ту саму незламну силу, що колись тримала весь наш рід. — Наша маленька Кетрін... ти стала такою мужньою. Але будь гранично обережна з принцом. Його милосердя може виявитися набагато гострішим за його меч. Він не дає нічого просто так.

Різкий скрип дверей змушує нас усіх здригнутися. На порозі з’являється силует Вільяма. На фоні яскравого сонячного світла він здається величним, монументальним і водночас неймовірно загрозливим. Він не бачить наших облич, не чує мого гарячкового пошепту, але я фізично відчуваю, як він миттєво зчитує густу, наелектризовану напругу в кімнаті.

— Час вийшов, Шарлотто, — каже він рівним, майже механічним тоном, у якому немає жодної краплі співчуття.

Я бачу, як двоє гвардійців входять до хатини слідом за ним. Вони підходять до моїх батьків — не грубо, але з тією непохитною рішучістю, що не терпить заперечень. Коли батько й мати піднімаються, я відчуваю, як моє серце обливається кров'ю. Я дивлюся, як вони знову виходять назустріч своїй неволі, повертаючись до темниці, де ніколи не буває сонця, де повітря пахне лише сирістю, іржею та забуттям.

Я стою посеред спорожнілої кімнати, дивлячись їм услід, поки вони не зникають у закритій кареті. Тільки коли звук коліс починає віддалятися, я нарешті обертаюся до Вільяма.

Він мовчки чекає, схрестивши руки на грудях і притулившись до одвірка. Я дивлюся на нього і не знаю, що відчувати. Лють? За те, що він володіє ними, як іграшками, і знову відправляє їх за ґрати? Чи безмежну вдячність за ці неймовірні п'ять хвилин, які повернули мені волю до боротьби?

— Дякую, — вимовляю я. Мій голос зараз не належить капризній Шарлотті. Це голос Кетрін — щирий, хрипкий від сліз. — Ви навіть не уявляєте, що ви зараз для мене зробили.

Вільям лише ледь помітно звужує очі, розглядаючи моє заплакане обличчя. У його погляді немає милості — лише гостра цікавість мисливця, який щойно побачив, як здобич сама, з власної волі, заходить до розставленого капкана.

— Я ж казав, що можу бути милим, — відповідає він, підходячи ближче. Його присутність знову починає тиснути на мене, заповнюючи собою весь простір, але тепер я не відступаю. — Головне, щоб ти добре пам’ятала, кому насправді завдячуєш цим моментом. Не своєму далекому лорду Чензлі. А мені.

Я мовчки киваю, хоча всередині мене все стискається від тривоги. Яку гру він веде насправді? Чи був це акт щирої доброї волі, чи він просто хотів переконатися, де саме міститься мій найболючіший нерв, щоб у потрібний момент натиснути на нього і зламати мене остаточно?

Він допомагає мені сісти на коня, і цього разу його рука на моїй талії здається не такою холодною, як зазвичай. Проте попередження матері про «тінь, що нависла над тобою», продовжує відлунювати в моїй голові з кожним ударом кінських копит по дорозі назад до палацу. Я знаю: ціна цих п'яти хвилин буде непомірно високою.