Сьогодні нарешті настала її черга. Згідно з манірним протоколом королівського відбору, кожна з фіналісток має право на індивідуальне побачення з принцом — один-єдиний день, коли весь світ, від підніжжя замку до горизонту, має належати лише нам двом. Але я занадто добре вивчив свою супутницю. Я розумію, що стандартна, нудотно-солодка вечеря при свічках у супроводі скрипок чи манірна прогулянка доглянутим трояндовим садом із Шарлоттою де Лоуренс закінчиться передбачувано: або черговим гучним скандалом, або її крижаним, непробивним мовчанням, яке ранить гірше за слова.
Я вирішую докорінно змінити тактику. Якщо грубий тиск викликає в неї лише лютий опір, а моя звична владна самовпевненість раз у раз розбивається об її вигадану (я в цьому майже впевнений) вірність тому торговельному мішку Річарду, я спробую бути іншим. Милостивим. Чоловіком, здатним здивувати не золотим сяйвом багатства, а вчинком, на який не наважився б жоден інший спадкоємець.
Я наказую приготувати коней — міцних, витривалих тварин. Ніяких важких позолочених карет, ніякої пишної та галасливої свити, що ловить кожне слово. Лише двоє моїх найбільш довірених гвардійців у непомітному цивільному одязі, які тримаються далеко позаду, наче тіні.
Шарлотта виходить до мене на подвір’я в простій, майже аскетичній дорожній сукні темно-синього кольору. Її обличчя — ретельно витесана маска ввічливої, інертної байдужості. Вона дивиться не на мене, а крізь мене, наче я лише неживий елемент палацового інтер’єру, такий самий, як колона чи гобелен.
— Куди ми прямуємо, Ваша Високосте? — питає вона, неохоче приймаючи мою допомогу.
Коли я підсажую її в сідло, її долоня в моїй руці здається неживою, наче виточеною з холодного мармуру. Ніякого тремтіння, ніякого тепла.
— Далеко звідси, Шарлотто. Я хочу показати тобі справжню красу моїх земель, а не золочені клітки палацу, де кожен подих регламентований етикетом. Я готовий тебе здивувати.
— Ви дарма витрачаєте свій дорогоцінний час, — кидає вона, спрямовуючи коня за важку ковану браму. — Краса палацу мене не вразила, і навряд чи це вдасться вашим диким краєвидам. Я бачила достатньо полів у своєму житті, щоб знати — вони всюди однаково нудні та одноманітні.
Ми їдемо в густій, майже фізично відчутній тиші. Я крадькома спостерігаю за нею: як зухвалий вітер грається з її неслухняним рудим пасмом, як вона вперто стискає губи, щоб не виказати жодної цікавості до дороги. Вона навіть не здогадується, від чого так легко відмовляється. Вона не знає, що сьогодні я тримаю в руках ключі від її серця, про існування яких вона сама, можливо, вже встигла забути.
Через дві години виснажливої їзди ми під’їжджаємо до самотньої, напівзабутої хатини, захованої в низині між розлогими пагорбами, далеко від людських очей та торгових шляхів. Місце виглядає занедбаним: стріха подекуди прогнила, стіни обвітрилися, але я знаю, що всередині все було підготовлено за моїм особливим розпорядженням.
Шарлотта раптом різко натягує поводи. Її обличчя миттєво стає блідим, як крейда, а очі звужуються. Вона з непідробною підозрою оглядає старі, потріскані стіни, і я бачу, як її пальці сильніше вчепилися в луку сідла.
— Що це за місце? — у її голосі вперше за весь день прориваються живі емоції — щирий, первісний страх. — Навіщо ви привезли мене сюди? Тут нікого немає. Це що, ще один допит?
— Довірся мені, — я спішуюся і підходжу до неї, простягаючи руку, щоб допомогти злізти.
Я відчуваю, як її тіло напружилося, мов тятива лука.
— Я ж обіцяв бути милим сьогодні. Йди за мною.
Вона йде за мною так, ніби кожен крок до цього будинку дається їй із величезними зусиллями, наче вона щосекунди очікує підступного удару в спину. Я власноруч відчиняю старі дубові двері, що протяжно скриплять під моєю рукою, і роблю жест, пропускаючи її вперед. Усередині не пахне вологою чи пусткою. Навпаки — повітря сповнене затишним ароматом свіжої випічки та сушених лікувальних трав.
Шарлотта завмирає на порозі, немов вкопана. Її дихання зупиняється з хрипом, який я чітко чую навіть за своєю спиною. Біля невеликого дерев’яного столу, освітлені м’яким денним світлом, що пробивається крізь маленьке вікно, сидять двоє людей — літній чоловік із сивиною в бороді та жінка з втомленими, але неймовірно добрими очима. Її дядько і тітка. Ті самі люди, яких за моїм таємним наказом на кілька годин вивели з найглибшого, найхолоднішого каземату палацу.
— Мамо... — вона ледь не викрикує це слово, але в останню мить перехоплює його, горловий звук перетворюється на болісний хлип. — В сенсі... я так злякалася... Тітонько? Дядьку? О боже… це ви? Це справді ви?
Вона не просто йде — вона летить до них, буквально падаючи на коліна прямо на запилену підлогу, не дбаючи про свою дорогу сукню. Вона хапає їхні шорсткі руки, притискає до своїх гарячих щік, обливаючи їх гіркими сльозами.
Я залишаюся стояти у дверях, мовчки спостерігаючи за цією сценою. Її худі плечі здригаються від ридань — справжніх, непідробних, які неможливо зіграти. У цей момент вона перестає бути гордою леді, перестає бути моєю суперницею на відборі. Вона — просто зломлена дівчина, яка після довгих блукань у темряві нарешті знайшла щось безцінне і втрачене.
Я роблю обережний крок вперед і майже невагомо кладу руку їй на плече. Вона здригається, але цього разу не сахається мого дотику, наче він став для неї якорем у цьому штормі емоцій.
— Я вирішив, що найкращий подарунок на нашому індивідуальному побаченні — це не прикраси чи титули, а право побачити рідних, — кажу я максимально тихо, нахилившись до її вуха. — Я дарую тобі п'ять хвилин. Тільки п'ять, Шарлотто. Про цю зустріч ніхто не повинен дізнатися, особливо мій батько, інакше його гнів впаде на всіх нас без винятку. Я почекаю за дверима.
Я виходжу на вулицю, щільно зачиняючи за собою двері, і прислоняюся спиною до шорсткої стіни хатини. Навіщо я це роблю? Я сам не можу знайти остаточної відповіді у власній голові. Я міг би просто зламати її волю, залякати повільною смертю цих людей у темницях, але натомість я намагаюся її завоювати. Я хочу довести їй, що принц, якого вона так затято ненавидить, може стати для неї більшим порятунком, ніж будь-який Річард Чензлі. Я хочу бути для неї не катом, а єдиним джерелом її надії.