Розділ 26. Кетрін

Ранок починається не з сонячного проміння, а з гнітючого, важкого відчуття провини, що розливається в грудях гарячим свинцем. Я розплющую очі й одразу відчуваю пульсуючий біль у скронях — наслідок майже безсонної ночі. Після того, як Вільям пішов, я кожну хвилину чекала на звук залізних кроків у коридорі, на те, як двері розчахнуться і варта потягне мене до казематів. Кожен шурхіт нічного вітру здавався мені початком кінця.

Проте замість катів до моїх покоїв входять служниці. Вони мовчазні, їхні погляди опущені. Вони приносять нову сукню — сувору, темно-сіру, з високим оксамитовим коміром, який стискає мені горло, наче зашморг. Я дивлюся на себе в дзеркало: бліда, з темними тінями під очима, але з якоюсь гарячковою рішучістю в погляді. Я маю вижити сьогодні.

Сьогоднішнє випробування оголошують у Тронній залі, де повітря здається застиглим від напруги. Вершити правосуддя. Це не просто черговий іспит на знання сухих законів; це хірургічне розкриття самої суті наречених. Перед нами — довга, похмура черга прохачів, дрібних крадіїв та скривджених селян, чиї долі сьогодні віддані на нашу милість.

Вільям сидить на підвищенні поруч із королем. Він виглядає бездоганно, але я помічаю, як він ледь помітно намагається не ворушити лівим плечем — тим самим, куди прийшовся удар мого свічника. Його погляд знаходить мене в натовпі миттєво. Холодний, вивчаючий, він прошиває мене наскрізь, змушуючи мої пальці, заховані в складках спідниці, судомно стиснутися.

Моя стратегія на цей день кристально чиста: бути сірою посередністю. Не приймати радикальних рішень, не блищати розумом, не виявляти жодної краплі тієї зухвалості, що ледь не згубила мене вночі. Я повинна просто зникнути, стати фоном, на якому інші наречені виглядатимуть справжніми королевами. Тільки так Вільям нарешті повірить, що я — лише помилка, випадкова дівка, яка не варта його уваги.

Першою до суддівського столу викликають леді Юліану. Вона пливе залою з величністю лебедя. Їй дістається справа селянина в лахмітті, який вкрав три мішки борошна у заможного сусіда. Чоловік плаче, розповідаючи про п'ятьох голодних дітей.

— Закон є закон, — голос Юліани звучить кришталево чисто і абсолютно бездушно. — Якщо ми почнемо виправдовувати крадіжку бідністю, королівство зануриться в хаос. Покарання — десять ударів батогом, а борг має бути повернутий сусідові в подвійному розмірі протягом місяця. Справедливість не знає жалю, вона знає лише порядок.

Вона сідає на своє місце, гордовито випрямивши спину. Я бачу, як король ледь помітно хмуриться. Це не правосуддя — це мертва буква закону, за якою не видно людини.

Наступною йде Маргарет. Її випадок — суперечка між двома товстосумими купцями за право ексклюзивної торгівлі на центральній площі столиці. Маргарет сяє фальшивою посмішкою, раз у раз кидаючи кокетливі погляди на Вільяма.

— Все дуже просто, — щебече вона. — Нехай кожен із вас зробить добровільний внесок у королівську скарбницю на розвиток армії. Той, хто дасть більше, той і отримає право торгівлі. Це буде чесно по відношенню до нашого пресвітлого короля.

Вона намагається показати свою відданість трону, але насправді просто демонструє свою продажність. Вільям навіть не дивиться в її бік, він продовжує свердлити поглядом мене.

Нарешті герольд вигукує моє ім’я. Усередині все обривається. Коли я підходжу до важкого дубового крісла, кожна мостина здається мені хитким містком над прірвою. Мої долоні пітніють, а серце калатає так гучно, що я боюсь, ніби його почують усі присутні.

Переді мною стоять двоє: літня жінка, чиє обличчя нагадує печене яблуко від зморшок, і молодий, пихатий хлопець у дорогому камзолі — син місцевого лавочника. Суть справи банальна: хлопець вимагає негайно виселити жінку з її маленької хатини на околиці, бо вона заборгувала оренду за три місяці. Жінка тремтить і тихо схлипує, розповідаючи, що всі гроші пішли на знахарів для хворої онуки.

Я дивлюся на Вільяма. Він нахиляється вперед, спершись підборіддям на руку. Він чекає. Зараз ідеальний момент. Я маю просто сказати: «Закон підтримує власника, виселяйте її». Це буде нудно. Це буде жорстоко. Це буде саме те, що змусить його відвернутися.

Я відкриваю рот, щоб вимовити ці слова, але мій погляд падає на руки старої жінки. Покручені, чорні від землі пальці, зламані нігті... Точно такі ж руки у моєї матері, яка зараз гниє в казематі під нашими ногами. Усередині мене щось вибухає — суміш люті, болю і гострого відчуття несправедливості.

— Лорде, — мій голос раптом стає напрочуд глибоким і твердим, розрізаючи тишу зали. Хлопець здригається від несподіванки. — Ви стверджуєте, що зазнали збитків. Але чи правда, що ця хатина стоїть на краю болота і ваш батько не проводив там жодного ремонту протягом останніх десяти років?

Хлопець ніяковіє, відводячи очі.

— Ну... так, але контракт чітко вказує...

— Контракт передбачає надання придатного для життя житла, а не дірявого даху, через який хворіють діти! — я майже не впізнаю власного голосу, він звучить владно, по-королівськи. Вся моя «стратегія непомітності» летить під три чорти. — Рішення суду таке: жінка залишається у своєму домі. Орендна плата за три місяці анулюється як законна компенсація за неналежний стан будівлі та ризик для здоров'я мешканців. А ви, лорде, маєте протягом семи днів полагодити дах і стіни власним коштом. Якщо через тиждень я отримаю скаргу — я особисто пораджу королівському інспектору провести повний аудит усіх торгових книг вашого батька.

У Тронній залі стає настільки тихо, що чути, як тріскотять свічки. Жінка падає на коліна, цілуючи край моєї сукні, а хлопець, збліднувши, поспіхом ретирується. Я повертаюся на своє місце, відчуваючи на собі десятки приголомшених поглядів. Я знову все зіпсувала. Я знову привернула до себе світло.

Коли випробування завершується, я намагаюся непомітно вислизнути коридорами до себе, але Вільям перехоплює мене біля високої гобеленової завіси. Він перегороджує мені шлях, заклавши руки за спину. У його очах більше немає льоду — там грають небезпечні, захоплені іскри.