Розділ 25. Вільям

— Тож ось як воно... — мій голос звучить як тертя крижаної глибої об камінь, холодно й безжально. — Це той самий лорд Річард Чензлі? Той старий, гладкий лис, який буквально купив тебе у твоєї матері в обмін на кілька барж пшениці, щоб врятувати ваші зубожілі землі від голодної смерті?

Я бачу, як Шарлотта здригається, почувши ці грубі, оголені факти. Її плечі на мить опускаються під вагою сорому, але вже за секунду вона піднімає підборіддя. Вона повільно, майже приречено киває, дивлячись мені прямо в душу. Її обличчя бліде, як дорогий мармур, але погляд залишається непохитним, мов лезо гартованої сталі.

— Так, Ваша Високосте, — витискає вона з себе, і кожне слово б’є мене сильніше за той мідний свічник. — Моє серце належить йому. І ніякі королівські відбори цього не змінять.

Я дивлюся на неї і відчуваю, як усередині все береться кригою, що перетворюється на гострі голки. Яка іронія! Дівчина, яка з такою лютою пристрастю боролася за свою гідність, яка була готова проломити мені череп, стверджує, що кохає людину, яка виторгувала її, як мішок добірного зерна. Це не просто ляпас моєму его — це повне приниження мого розуміння пристрасті.

Я різко підводжуся з підлоги, ігноруючи пульсуючий біль у плечі. У мені вирує такий отруйний коктейль із гніву, образи та незрозумілого, дикого розчарування, що повітря в цій дівочій спальні стає замало.

— Чудово. Просто неперевершено, — кидаю я, дивлячись кудись повз неї, бо боюсь, що якщо наші погляди знову зустрінуться, я не втримаюсь від чергового безумства.

Я розвертаюся на підборах і виходжу, грюкнувши важкими дверима так, що, здається, дрижать стіни палацу. Я крокую коридорами, і мої кроки лунають у нічній тиші як удари бойового барабана. Я лютую. Я повинен був відчути полегшення, чорт забирай! Хіба не цього я прагнув від самого початку? Хіба не я шукав будь-який привід, щоб викреслити це руде непорозуміння зі списку претенденток і повернутися до свого спокійного, нудного, але зрозумілого життя?

Але тепер... тепер уся моя голова, кожна думка забиті лише нею. Її небезпечним запахом, її зухвалим видихом на сніданку, цією мідною зброєю в її руках. І цим клятим Річардом. У мені прокидається щось темне, тваринне, власницьке. Мені хочеться зараз же скочити на коня, загнати його до напівсмерті, але долетіти до маєтку Чензлі, витягти цього пшеничного магната з ліжка за горлянку і викликати його на дуель.

«Це маячня, Вільяме. Зупинись», — б'є в скронях холодний голос розуму. — «Він нічого не вкрав. Вона — твоя наречена за правом відбору. Вона в твоєму палаці. Ти вже переміг».

Але я не відчуваю себе переможцем. Я відчуваю себе обіграним дурнем.

Ніч минає в напівзабутті, у важких роздумах. А вже на світанку, коли перші промені сонця ще не встигли зігріти камінь, мене викликають у покої батька. Король стоїть біля високого вікна, спостерігаючи за пробудженням столиці.

— Вільяме, — каже він, не обертаючись. Голос його важкий і владний. — Мені доповіли про нічний інцидент. Начальник варти дуже стурбований «падаючими свічниками» у покоях леді де Лоуренс. А ще більше — тим, що ти був там у таку годину. Що там сталося насправді?

Я завмираю посеред зали, розправляючи затерплі плечі. Біль у пораненому місці відгукується гострим уколом, але я навіть не ворушу бровою.

— Нічого, що загрожувало б безпеці корони, батьку, — відповідаю я холодно. — Це була приватна, хоч і дещо емоційна розмова між мною та моєю нареченою. Я не вважаю, що зобов’язаний звітувати про кожен свій жест у власному домі, навіть перед вами.

Я очікую спалаху королівського гніву, довгої лекції про субординацію чи нагадування про те, що відбір — це політичний акт, а не особиста забавка. Але король повільно розвертається, і на його обличчі, поораному зморшками, грає дивна, ледь помітна усмішка. В його очах — не роздратування, а хиже задоволення, яке змушує моє серце стиснутися.

— О, то ти вже називаєш її «своєю нареченою»? — він підходить ближче, важко кладе руку мені на здорове плече і прискіпливо вдивляється в моє втомлене обличчя. — А недавно лише мріяв її прогнати… Бачу, ти теж захопився нашою грою. Похвально. А Шарлотта де Лоуренс таки чудова маріонетка. Привабливішої годі шукати…

Я дивлюся на батька, відчуваючи, як невидима пастка навколо мене і Шарлотти затягується вже на рівні волі короля. Він не відпустить її. А я... я тепер точно не відпущу її якомусь торговцю пшеницею.