Розділ 23. Вільям

Її опір діє на мене, як розпечена олія, кинута у відкритий вогонь. Я бачу, як здригаються її ніздрі, як судомно вона ковтає повітря, затиснута між моїм тілом і холодним, байдужим склом вікна. Мої пальці на її шиї відчувають шалений, тваринний ритм пульсу — вона боїться, вона тремтить, але в цьому страху стільки життя і первісної сили, скільки я не бачив у жодній з порцелянових ляльок, що населяють цей палац.

Я нахиляюся нижче, вдихаючи густий запах її волосся, що пахне дощем, весняними травами та гострою тривогою. Мої губи торкаються її шиї — це не ніжний поцілунок, це майже укус, клеймо моєї власності, яке я хочу випалити на її шкірі. Я хочу відчути її повну реакцію, хочу нарешті розбити вщент цю стіну холодної гідності, яку вона так відчайдушно намагається звести між нами.

— Ти думала, що зможеш грати зі мною, Шарлотто? — хриплю я їй прямо у вологу шкіру, відчуваючи, як її тіло вигинається під моїм натиском.

— Ми пов'язані, — раптом виривається з її вуст, голос звучить на диво твердо.

Я відчуваю, як вона напружується кожним м'язом, збираючи залишки своєї божевільної хоробрості.

— Ми пов'язані однією таємницею, Ваша Високосте. Ми обоє були в підземеллі, де нам бути не належало. Якщо ви не залишите мене в спокої... якщо не відступите прямо зараз, я піду до вашого батька. Я скажу королю, що це ви прокралися в «Кам'яний мішок», а я лише простежила за вами з цікавості, боячись за вашу безпеку.

Я відсторонююся лише на мить, щоб подивитися в її очі. Лють спалахує з новою, небаченою силою, майже засліплюючи мене. Ця дівчина... вона сміє мені погрожувати? Сміє відкрито шантажувати принца крові в його власному палаці?

— Тобі ніхто не повірить! — мій голос зривається на небезпечне шипіння, я стискаю її плечі сильніше. — Ти — ніхто. Племінниця збіднілого барона, чиє слово проти слова спадкоємця престолу не варте навіть бруду на моїх чоботях. Мій батько швидше накаже вирвати тобі язик за наклеп, ніж припустить, що його син порушив закон ради... цього.

Але замість того, щоб впасти на коліна і благати про прощення, вона дивиться на мене з якоюсь переможною, зухвалою іскрою в глибині зіниць. Це розпалює в мені щось темне і некероване. Це вже не просто полювання — це бійка, в якій я не маю права програти. Я хапаю її за плечі й одним різким, владним рухом штовхаю на ліжко.

М’яка перина приймає її тіло, а я миттєво нависаю зверху, притискаючи її своїми стегнами до матраца. Мені потрібно витіснити її з голови. Потрібно перетворити цю незрозумілу, дратуючу одержимість на щось просте, тілесне, щоб нарешті забути її ім’я і ці прокляті очі.

— Я навчу тебе мовчати, — видихаю я, накриваючи її губи своїми.

Це не той поцілунок, якого навчають у книжках. Він грубий, владний, сповнений моєї люті та спраги. Але в ту мить, коли наші губи стикаються, світ навколо просто зникає. Вона не відштовхує мене одразу — навпаки, на секунду мені здається, що вона відповідає з тією ж відчаєм. Смак її губ виявляється солодшим за будь-яке вино, і цей солодкий дурман б’є мені в голову сильніше за алкоголь. Я розслабляюся, занурюючись у цей поцілунок, моя хватка на її руках слабшає, бо я вже впевнений у своїй перемозі. Я відчуваю, як її рука ковзає по покривалу, і сприймаю це як жест згоди...

Але замість обіймів я відчуваю різкий, нищівний удар у плече.

Біль спалахує миттєво, наче спалах блискавки, засліплюючи і вибиваючи повітря з легень. Вона вхопила важкий мідний свічник із приліжкового столика. Це настільки несподівано, настільки дико і абсурдно, що я на кілька секунд просто втрачаю орієнтацію в просторі. Моя рука безсило сповзає з її талії.

— Вибачте! О боже, вибачте! — зойкає вона, і в її голосі чути щирий жах, змішаний із адреналіном.

Поки я намагаюся впоратися з шоком і пекучим, пульсуючим болем у плечі, вона вислизає з-під мене з неймовірною спритністю кішки. Перш ніж я встигаю її перехопити або хоча б вимовити прокляття, Шарлотта кидається до дверей, плутаючись у спідницях.

— Назад! — реву я, насилу розвертаючись на ліжку.

Лють остаточно затьмарює розум. Я хапаю той клятий свічник, що випав з її рук, і з усієї сили шпурляю його на підлогу. Гуркіт важкого металу об мармур розриває нічну тишу палацу, наче постріл гармати.

Ми завмираємо в німому протистоянні. Шарлотта вже біля самих дверей, її рука судомно стисла засув, очі розширені від жаху, дихання переривчасте.

В ту ж мить двері розчиняються зовні, ледь не збиваючи її з ніг. На порозі з’являються двоє гвардійців нічної варти з оголеними мечами в руках. Вони важко дихають, їхні металеві обладунки брязкають, створюючи зловісний шум.

— Ваша Високосте! — вигукує старший гвардієць, лихоманково оглядаючи кімнату. — Ми почули гуркіт! Що тут сталося? Чи леді де Лоуренс у безпеці?

Погляд гвардійця повільно і здивовано перебігає з мене — розхристаного, з диким поглядом і розпатланим волоссям — на Шарлотту. Вона стоїть перед ними бліда як полотно, зі слідами моїх пальців, що вже починають темніти на шиї, і з губами, які явно видають те, що відбувалося секунду тому. Важкий свічник валяється на підлозі між нами, а повітря в кімнаті все ще вібрує від небезпечної напруги.

Шарлотта заклякає, не в силах вимовити ні слова. Вона дивиться на солдатів, потім на мене, і я бачу, як у її очах згасає остання надія на тихе вирішення цієї ночі. Ми обоє загнані в кут.