Розділ 22. Кетрін

Я дивлюся на невеликий аркуш цупкого дорогого паперу, що лежить на моєму столі, і відчуваю, як пальці холонуть від жаху, що паралізує. Кожне слово, виведене розмашистим, владним почерком Вільяма, дихає загрозою, яка не залишає місця для маневру. «Чекатиму на тебе у своїх покоях». Це не прохання, не запрошення на романтичну вечерю — це вирок моїй честі, моєму виживанню і всьому моєму плану. Кожна літера здається мені гострим лезом, що приставлене до горла.

Я не можу піти. Якщо я переступлю поріг його спальні під покровом ночі, я назавжди втрачу право називатися вільною. Я стану лише черговою іграшкою в його руках, черговою фавориткою, яку він розкусить, використає і викине на смітник історії, як тільки дізнається мою справжню особистість. Але якщо я просто проігнорую прямий наказ принца — варта прийде за мною посеред ночі, і тоді жодних розмов уже не буде. Тільки допити й каземати.

Мій погляд лихоманково блукає кімнатою і падає на маленькі вишивальні ножиці, що блищать у світлі свічки. Руки тремтять так, що я ледь можу їх тримати, але в голові раптом спалахує божевільна ідея. Обережно, затамувавши подих так, що в грудях починає пекти, я вирізаю частину паперу, де вказано моє ім’я — «Шарлотто». Тепер це просто анонімне, гаряче запрошення від принца, адресоване будь-кому, хто його отримає.

Я кличу покоївку, намагаючись, щоб мій голос не зривався на істеричний крик.

— Віднеси це леді Ізабеллі. Терміново. Скажи, що приніс гвардієць, але, мабуть, помилився дверима. Іди швидше, не став зайвих питань.

Коли двері за дівчиною зачиняються, я безсило падаю на ліжко, не роздягаючись. Що я накоїла? Я власноруч підставила фаворитку, я розлютила хижака, якого і так ледь вдавалося стримувати. Весь вечір я проводжу в заціпенінні, здригаючись від кожного шороху в коридорі, від кожного стукоту гілки об вікно. Темрява за склом стає густою і в’язкою, як смола. Я не гашу свічки, боячись залишитися наодинці зі своїми думками. Я чекаю на розплату, і вона не забарилася.

Раптом двері моїх покоїв не просто відчиняються — вони вдаряються об стіну з таким гучним гуркотом, що я підскакую на місці, притискаючи руки до грудей. На порозі стоїть Вільям. Він виглядає як саме втілення розгніваного бога. Його шовковий камзол розстебнутий біля горла, волосся розпатлане, а в очах вирує така первісна лють, що повітря в кімнаті, здається, миттєво стає розпеченим і сухим.

— Як ти посміла? — його голос тихий, майже пошепки, але цей звук страшніший за будь-який крик. — Як ти посміла не прийти, коли я покликав? Хто ти така, щоб зневажати моє слово?

Я підводжуся з ліжка, намагаючись тримати спину рівно, наче натягнута струна, хоча серце б’ється десь у самому горлі, заважаючи говорити.

— Ваша Високосте, я... я вважаю, що такі запрошення в таку годину є вкрай непристойними, — мій голос тремтить, видаючи мій страх, але я змушую себе дивитися прямо в його палаючі очі. — Мене виховували не для нічних візитів у чоловічі спальні. Я дворянка, леді де Лоуренс, а не...

Вільям робить стрімкий, хижий крок уперед, змушуючи мене інстинктивно відступити до вікна. Його сміх — короткий, злий і сухий, як тріск ламаного дерева.

— Непристойними? Ти згадуєш про пристойність зараз? — він наступає, наче вовк, що загнав здобич на край скелі. — Непристойно було чавкати за королівським столом на очах у всієї знаті, Шарлотто. Непристойним і зухвалим був твій жарт про рукавичку і мої «брудні» руки у день нашої перевірки на сумісність. Ти весь цей час вела себе так, ніби етикет і правила цього палацу для тебе — лише порожній звук, пил під твоїми ногами.

Я відступаю ще на крок, впираючись спиною в холодне мармурове підвіконня. Відступати більше нікуди. Вільям уже зовсім поруч, я відчуваю терпкий запах дорогого вина і нічного вітру, що виходить від його розхристаного одягу. Його присутність заповнює собою весь простір, не залишаючи мені кисню.

— Я думав, що ти любиш непристойності, — шепоче він, нависаючи над мною так близько, що я бачу кожну риску на його обличчі. Він впирається руками в підвіконня по обидва боки від моїх плечей, остаточно затискаючи мене в пастку свого тіла. — Що ти насолоджуєшся тим, як щохвилини порушуєш мої кордони. Що ти навмисно дражниш мене цією своєю недолугою зухвалістю, випробовуючи межі мого терпіння.

— Ви помилилися, — видихаю я, намагаючись відсторонитися, втиснутися в скло, але його обличчя лише наближається. — Ви прийняли мій страх і незграбність за виклик. Я просто хочу пройти цей відбір з гідністю, не втративши себе.

— З гідністю? — Вільям нахиляється до мого обличчя так близько, що я бачу золотисті іскри люті в його темних зіницях. Його голос перетворюється на небезпечний рокіт. — Ти щойно підсунула мені в ліжко іншу жінку, Шарлотто. Ти перетворила мій наказ на посміховисько. Це не гідність. Це війна, відкрита і нахабна. І ти щойно програла свій перший бій.

Він повільно простягає руку і майже невагомо, кінчиками пальців, проводить по моїй щоці. Це могло б бути ніжністю, якби не холод у його погляді. Пальці спускаються до моєї шиї, затримуючись на пульсуючій жилці. Я здригаюся від цього дотику, наче від удару струмом, але не можу відвести погляду, загіпнотизована його гнівом.