Розділ 20. Кетрін

Коли важкі дубові двері моїх покоїв нарешті зачиняються, відсікаючи мене від холодних коридорів палацу, я безсило привалююся до них спиною. Ноги підкошуються. Темрява кімнати, розбавлена лише блідим місячним світлом із вікна, здається мені лагідною, майже цілющою порівняно з тією гнітючою, маслянистою чорнотою, що панувала в підземеллі. Рука, туго перев’язана шовковою хустиною з вигадливим королівським гербом, дивно пульсує в такт моєму серцю. Я все ще відчуваю тепло пальців Вільяма на своїй шкірі — пальців, які щойно рятували мене, а за мить погрожували смертю.

Я повільно сповзаю на підлогу, обхопивши коліна руками й заплющивши очі. Але темрява не дає спокою. Перед очима, наче випалені розпеченим залізом на сітківці, стоять обличчя батьків. Родерік та Евеліна. Вони постаріли на ціле життя за ті три роки, що провели в «Кам’яному мішку». Їхні виснажені руки, що тремтіли біля іржавих ґрат, їхня свята віра в те, що перед ними стоїть племінниця Шарлотта... Серце стискається так боляче, що стає фізично важко вдихнути. Вони запитували про мене. Навіть там, за крок від страти, у вогкості й забутті, вони люблять мене.

— Я витягну вас. Обіцяю... — шепочу я в порожнечу кімнати, і цей шепіт звучить як клятва кров’ю.

Слова Вільяма про «ближче знайомство в ліжку» все ще горять на моїй шкірі огидним, липким жаром. Він грає зі мною, як хижак із пораненою здобиччю. Він бачить, що я не вписуюся в жодні рамки цього відбору, і моє супротивлення лише розпалює його мисливський інстинкт. Мені потрібно бути в тисячу разів обережнішою. Кожен мій наступний крок тепер — це танець на тонкій нитці над прірвою, на дні якої чекає плаха.

Наступний ранок зустрічає палац сліпучо-яскравим сонцем. Його промені безжально вриваються крізь вікна, висвітлюючи позолоту й мармур, і мені це світло здається майже образливим, штучним після жахів минулої ночі. Спільний сніданок у великій залі стає для мене справжнім випробуванням на витривалість. Довгий стіл ломиться від вишуканих страв, ароматів кави та свіжої випічки, але повітря навколо наелектризоване очікуванням так, що, здається, торкнися — і посиплються іскри. Сьогодні мають оголосити ім'я тієї, хто отримає право на перше індивідуальне побачення з принцом.

Я сиджу, втупившись у свою тарілку, вивчаючи візерунки на порцеляні, і намагаюся не демонструвати легке тремтіння пальців. Але відчуття того, що на мене дивляться, стає фізично важким, наче мені між лопаток вперли вістря меча. Вільям сидить на чолі столу. Він ідеально вбраний у темно-синій камзол, холодний, величний і неприступний, наче наша нічна втеча в підземелля була лише моїм хворобливим сном. Проте щоразу, коли я змушую себе підняти очі, я натрапляю на його важкий, прискіпливий, майже хижий погляд. Він навіть не намагається приховати своєї пильної уваги до моєї персони, і це змушує інших наречених кидати в мій бік погляди, що сочаться отрутою.

— Отже, леді, — голос розпорядника відбору розрізає тишу, — Його Високосте нарешті визначився з першою фавориткою для сьогоднішньої прогулянки в королівських садах.

Я затамовую подих. Мої пальці до білизни стискають тонку серветку під столом. «Тільки не я. Будь ласка, будь-хто, тільки не я. Тільки не сьогодні, поки я ще чую запах в'язниці на своїй шкірі». Після вчорашнього я не можу навіть дивитися на нього, не згадуючи ту тісну нішу, тиск його тіла й те, як його гаряче дихання обпікало моє вухо.

— Сьогодні Його Високосте супроводжуватиме леді Юліану.

У залі миттєво прокочується хвиля полегшеного шепоту. Юліана переможно випрямляється, наче на її голову вже поклали корону, і обдаровує присутніх своєю найбільш сліпучою, самовпевненою посмішкою.

А я... я просто не втримуюся. Моє полегшення настільки безмежне, настільки неконтрольоване, що я видаю гучний, шумний видих, який у раптовій тиші зали звучить майже як переможний вигук радості. Це видих людини, якій щойно оголосили про помилування за секунду до удару ката.

Я миттєво усвідомлюю свою фатальну помилку. У залі стає моторошно тихо. Кілька дівчат ошелешено обертаються до мене, а я повільно, з жахом піднімаю погляд на Вільяма.

Його обличчя залишається кам'яною маскою, не здригається жоден м'яз, але очі... В них спалахує такий холодний, лютий вогонь, що в мене заніміли кінчики пальців. Він помітив. Він чітко прочитав мою щиру, неприховану радість від того, що мені не доведеться проводити з ним час. Це удар по його его, якого він не очікував.

Принц повільно піднімає свій келих, не зводячи з мене очей, що тепер схожі на два крижані клинки. Кутики його вуст ледь помітно сіпаються в небезпечній, хижій усмішці, від якої по моїй спині пробігає табун крижаних мурах. Він зрозумів усе. Зрозумів, що я зневажаю те, за що інші готові битися до крові. І я знаю — він мені цього не пробачить.

Сніданок закінчується в гнітючій атмосфері. Я намагаюся якомога швидше зникнути у своїх покоях, щоб привести думки до ладу, але варто мені переступити поріг, як я бачу на срібній таці біля ліжка невеликий конверт із цупкого паперу. Королівська печатка з чорного воску дивиться на мене як лихе око.

Тремтячими руками я розриваю папір. Всередині лише одна коротка фраза, написана впевненим, розмашистим почерком:

«Сьогодні ввечері, після заходу сонця, я чекатиму на тебе у своїх покоях. Не змушуй мене посилати за тобою варту. Тобі не вдасться зітхнути з полегшенням вдруге, Шарлотто».

Папір вислизає з моїх рук і падає на килим. Кров відливає від мого обличчя, залишаючи лише мертвенну блідість. Це не просто запрошення. Це виклик. Він хоче підкорити мене, хоче зламати мій опір і отримати те, про що говорив у підземеллі.

Для мене це найгірше, що можна уявити. Віддати себе синові вбивці мого роду, грати роль коханки людини, яка тримає моїх батьків у ланцюгах... Це гірше за смерть. Але якщо я не піду, я видам себе. Я знищу єдиний шанс бути близько до влади й врятувати рідних.

Сонце починає хилитися до обрію, і кожна хвилина наближає мене до мого персонального пекла.