Розділ 18. Кетрін

Кожен наступний крок дається мені важче, ніж попередній. Повітря стає настільки холодним, що з рота виривається легка пара, а вогкість підземелля, здається, просочується крізь тканину сукні прямо до кісток. Вільям мовчить, але я відчуваю, як його погляд час від часу впивається в мій профіль, намагаючись розгадати чергову загадку моєї поведінки. Він напружений, як зведена пружина, готовий до чергового підступу з боку темряви чи з мого боку, і ця напруга між нами вібрує в повітрі, наче натягнута нитка.

Раптом стіни знову починають «дихати». Я відчуваю легке запаморочення, знайомий металевий присмак на язику, і перед очима, наче крізь товщу води, спалахує образ: камера номер тринадцять. За важкими дубовими дверима з вузьким віконцем, оббитим іржавим залізом, на брудній соломі сидять двоє. Я бачу їхні руки — переплетені пальці, що зігрівають одне одного, останній оплот тепла в цьому крижаному пеклі. Це вони. Моє серце робить болісний кульбіт і завмирає десь у горлі, заважаючи дихати.

Ми проходимо повз ряди іржавих засувів та похмурих залізних замків. Вільям прискорює ходу, прагнучи якнайшвидше залишити цей блок, де кожна тінь здається загрозою, але я різко зупиняюся навпроти потрібних дверей. Світло його смолоскипа вихоплює з темряви цифру «13», викарбувану на камені.

— Хто тут? — мій голос звучить хрипко, майже невпізнанно в цій мертвій тиші, він розрізає простір, наче лезо.

Вільям різко зупиняється, його рука зі смолоскипом здригається, по стінах розбігаються химерні довгі тіні.

— Що ви робите? Шарлотто, негайно йдіть за мною! — сичить він, вихоплюючи моє обличчя з темряви своїм палаючим поглядом. Його очі зараз схожі на два розпечених вугілля. — Ви не маєте права розмовляти з в’язнями корони! Це заборонено під страхом смерті!

Я не звертаю на нього жодної уваги, наче його голос — лише шелест вітру. Я притискаюся обличчям до холодних, вогких ґрат маленького віконця, відчуваючи запах пилу та безнадії.

— Хто тут? Відгукніться! — благаю я, і в моєму голосі стільки розпачу, що птах у вольєрі напевно б закричав у відповідь.

З глибини темної камери лунає слабкий, ледь чутний, але такий болісно знайомий жіночий голос, від якого в моїх очах миттєво закипають гарячі сльози.

— Хто це питає? — потім до нього додається глибший, захриплий чоловічий голос, у якому ще чути залишки колишньої величі: — Це ми, Родерік та Евеліна. Чи вже прийшов час нашої останньої сповіді перед катом?

Вільям робить швидкий крок до мене, хапаючи за плече пальцями, що стискаються, як обручі, намагаючись відтягнути.

— Ви збожеволіли! Ви наражаєте нас на смертельну небезпеку! — його шепіт сповнений люті та нерозуміння. — Кожен ваш рух тут — це вирок!

— Як ви? — ігноруючи принца, вигукую я, притискаючись лобом до шорсткого металу. — Чи вас годують? Чи ви... чи ви не хворієте? Скажіть мені!

У камері запала коротка, напружена тиша. Я чую, як вони повільно підводяться, шелестячи сухою, перепрілою соломою. Два обличчя — виснажені, бліді, зі шкірою кольору пергаменту, але все ще прекрасні й горді в моїй пам’яті — з’являються у тьмяному світлі смолоскипа, що тримає розлючений Вільям.

— Хто ти, дитино? Звідки така несподівана турбота про засуджених на смерть? — питає батько, мружачись від незвичного яскравого світла. Його очі, колись ясні, тепер затуманені стражданням.

— Шарлотто, припиніть це негайно! Це наказ! — Вільям знову хапає мене, намагаючись відтягнути силою, його терпіння закінчується.

Почувши це ім'я, очі моєї матері розширюються, у них спалахує іскра впізнавання. Вона судомно хапається за іржаві ґрати з того боку, її пальці біліють від напруги.

— Шарлотта? Племіннице? Це ти? О боги, як ти сюди потрапила? — її голос тремтить від дикої суміші жаху за мене та крихітної надії, що з’явилася нізвідки.

Моє серце буквально розривається на криваві шматки. Вони думають, що перед ними донька їхнього брата, єдина родичка, що залишилася на волі. Вони дивляться на мене з тією безмежною любов'ю, що призначена іншій, поки я стою перед ними — їхня власна донька, жива, справжня, але змушена носити чужу подобу та маску. Кожне їхнє слово — як удар ножем у відкриту рану.

— Так, це я, — шепочу я через силу, ковтаючи солоні сльози, що заважають говорити. — Я просто... Повинна була знати...

— Шарлотто, — батько притискає тремтячу долоню до холодної кам’яної стіни камери, наче намагаючись відчути моє тепло. — Скажи... де Кетрін? Вона жива? Прошу, скажи правду, ми нічого не знаємо тут, у цій могилі.

Я відчуваю на собі важкий, вивчаючий погляд Вільяма. Він застиг, наче кам’яна горгулья, уважно слухаючи кожне слово, кожен наш подих. Його підозрілість зараз гостра, як ніколи.

— Вона жива і здорова, — кажу я, і це найщиріша, найчистіша правда, яку я вимовляла за всі ці дні обману. — Вона... вона дуже сильна. Вона не здасться, що б не сталося. Повірте мені.

— Слава небу, — ледь чутно шепоче мама, безсило притискаючи руку до грудей, і в її очах на мить з’являється спокій.

Раптом Вільям різко здригається, наче від удару. Він напружується всім тілом, повертаючи голову в той бік, з якого ми щойно прийшли — до темного зеву коридору. З глибини долинає ритмічний, металевий тупіт важких чобіт по каменю та характерний брязкіт обладунків. Вартові. Нічний патруль, який не повинен був бути тут так рано.

— Прокляття, — цідить Вільям, і його обличчя стає кам’яним.

Він не просто тягне — він буквально зриває мене з місця, його хватка стає болючою.

— Шарлотто, якщо нас знайдуть, я не зможу тебе захистити. Жодні пояснення не допоможуть. Рухайся, швидше!

Я встигаю лише кинути останній, повний розпачу погляд на згорьовані обличчя батьків, чиї руки все ще тягнуться до ґрат, перш ніж густа темрява знову безжально ковтає їхню камеру. Вільям тягне мене вперед, майже бігом, ми летимо крізь темряву, але кроки за нашою спиною стають дедалі гучнішими, лункішими. Вони наближаються зі стрімкістю неминучого року.