Розділ 17. Кетрін

Темрява підземелля здається живою істотою, що дихає нам у спини. Вона важка, масляниста і наскрізь просякнута відчаєм тих, хто роками помирав у цих стінах. Тьмяне світло смолоскипа в руці Вільяма вихоплює зі смоляної ночі лише шматки слизьких від конденсату стін і низьку, навислу стелю, з якої невпинно капає брудна вода. Звук кожної краплі — кап, кап, кап — б’є по нервах, наче відраховує час до катастрофи. Кожен наш крок віддається гучним відлунням, що розноситься коридором, наче попередження, яке ми вперто ігноруємо.

Раптом реальність навколо мене починає розмиватися, наче фарба під дощем. Повітря стає густим, як кисіль, воно тисне на легені, не даючи вдихнути. Звуки кроків Вільяма, його важке дихання і навіть тріск вогню затихають, поступаючись місцем нав’язливому, низькочастотному гулу у вухах. Скроні прошиває раптовий гострий біль — наче розпечена голка встромилася в мозок. Це він. Передвісник видіння.

Я бачу нас через кілька секунд, немов дивлюся зі сторони крізь запітніле скло. Ось ми проходимо повз першу камеру, яка майже повністю потонула в густій тіні праворуч. З-за іржавих, поїдених часом ґрат стрімко, наче отруйна змія, виривається кістлява, неприродно довга рука. Вона хапає нічого не підозрюючого Вільяма за передпліччя. Я бачу, як його дорогий оксамитовий одяг миттєво обвуглюється, розсипаючись сірим попелом, а на шкірі принца розповзається потворна, пульсуюча чорна пляма — отруйний магічний опік, що стрімко повзе вгору, венами, прямо до самого серця.

Видіння зникає так само раптово, як і з’явилося, лишаючи по собі стійкий присмак міді на язиці та заціпеніння в пальцях.

Ми наближаємося до тієї самої плями густої тіні. Я бачу ледь помітний блиск холодного заліза попереду. Вільям іде впевнено, надто близько до ґрат, занурений у свої похмурі думки про зраду та таємні ходи.

— Назад! — вигукую я, і раніше, ніж він встигає бодай якось зорієнтуватися, я всією вагою свого тіла штовхаю його до протилежної стіни.

Вільям боляче вдаряється плечем об твердий камінь, смолоскип у його руці небезпечно гойдається, сиплючи іскрами в різні боки. 

— Що за біс, Шарлотто? — обурюється він.

В ту ж саму мить із темряви камери, як і передбачило видіння, вилітає рука з довгими брудними кігтями. Вона клацає пальцями в повітрі саме там, де мить тому було плече принца. Я бачу, як із кінчиків пальців в'язня капає густа чорна рідина, що шипить і димиться, торкаючись кам'яної підлоги, залишаючи в ній випалені дірки.

Вільям завмирає, його дихання стає рваним і важким. Він дивиться на руку, що тепер безсило і злобно шкребе повітря, а потім повільно переводить на мене дикий, приголомшений погляд. Його перше цілком зрозуміле обурення від мого грубого поштовху миттєво згасає, поступаючись місцем крижаному усвідомленню того, наскільки близько була смерть.

Він мовчки підносить смолоскип ближче до ґрат, висвітлюючи обличчя того, хто сидить всередині цього гнилого мішка. Це старий з очима, що світяться хворим, фосфоресцентним жовтим світлом, і шкірою, яка більше нагадує пожовклий, натягнутий на череп пергамент.

— Як... як ти дізналася? — голос Вільяма звучит хрипко, наче він щойно кричав. Він дивиться на мене так, ніби бачить перед собою не дівчину, а незбагненне явище. Він знову переводить погляд на в'язня, і в його очах спалахує зневага.

— Це Малахій. Темний маг, якого я особисто вистежував шість місяців у найгустіших прикордонних лісах. Його засудили лише кілька місяців тому. Про його перебування саме в цій камері не знає жодна жива душа, крім мого батька та начальника таємної варти.

Чаклун у камері раптом заходиться хриплим, надривним, божевільним сміхом, від якого стає холодно в животі. Він з силою б’ється об іржаві ґрати, витріщивши свої жовті очі на мене.

— Помщуся! — верещить він, і цей голос розрізає мертву тишу підземелля, наче осколок скла. — Все одно помщуся, королівське цуценя! Ти згниєш заживо, ти стікатимеш чорною кров'ю, як і я!

Потім він різко замовкає, задихаючись, і впивається чіпким поглядом у моє обличчя, наче скануючи мою душу. Його беззубі губи розтягуються в моторошній, знаючий посмішці.

— А ти... руда відьмо... Ти не та, за кого себе видаєш! Я чую запах твоєї крові, він не такий, як у цих палацових ляльок! 

Вільям різко смикає мене за руку, буквально відтягуючи подалі від камери в глиб коридору. Його обличчя тепер біле, як мармур статуї, а челюсті міцно стиснуті.

— Не слухай його. Він божевільний, його мозок зжерла темрява, якою він користувався. Я особисто загнав його в пастку, з якої немає виходу, і єдине, що йому лишилося до кінця днів — це отруйні слова та порожні прокляття. Він ненавидить мене більше за саме життя, бо я позбавив його сонця.

Він зупиняється на мить і дивиться на мене з глибокою підозрою, яка тепер дивно змішана з неохочим, майже мимовільним благоговінням.

— Але ти... ти врятувала мені життя… — він пильно дивиться в мої очі, наче наважується на те, чи продовжити цю розмову. І поки я хаотично шукає в своєму мозку якесь адекватне пояснення своїм діям, він раптом спокійно каже: — Ходімо. Нам треба рухатися швидше, поки його божевільні крики не привели сюди нічний патруль.

Я мовчки йду за ним, відчуваючи, як під плащем неконтрольовано тремтять мої пальці. Слова чаклуна отруйними голками відлунюють у моїй голові. «Ти не та, за кого себе видаєш». Якщо цей темний маг, навіть ослаблений в'язницею, зміг миттєво відчути мою справжню суть через одні лише грати, то скільки ще часу я зможу так небезпечно близько обманювати Вільяма?

Ми заходимо ще глибше в блок, туди, де світло факела майже не розсіює темряву, а запах вогкості стає ще сильнішим, нестерпним. Я відчуваю, як калатає моє серце. Я знаю — мої рідні десь зовсім поруч, за наступним поворотом цих проклятих коридорів.