Розділ 16. Вільям

Темрява тут настільки густа, що її, здається, можна торкнутися пальцями, розрізати ножем або просто втопитися в ній, як у болоті. Вона забиває ніздрі нудотним запахом вогкості, плісняви та старого каменю, який століттями не бачив сонячного світла. Я відчуваю, як усередині мене закипає лють — холодна, контрольована, але від того не менш руйнівна. Цей день мав закінчитися спокійними звітами в моєму кабінеті, а не падінням у брудну яму з дівчиною, яка, очевидно, вирішила звести мене в могилу своїм божевіллям. Кожен м'яз тіла напружений, наче струна, готова лопнути від найменшого поштовху.

Я повільно підводжуся, обтрушуючи пил та павутиння з дорогого оксамитового камзола. Кожна кісточка ниє після жорсткого приземлення, але гнів діє краще за будь-яке магічне знеболювальне. Поруч, у цілковитому мороці, чути шурхіт важкої тканини — Шарлотта теж намагається підвестися, обережно обмацуючи простір навколо себе.

— Виведіть нас звідси, Ваша Високосте, — її голос звучить несподівано чітко і навіть вимогливо в цій могильній тиші, розриваючи її, як гострий клинок. — Ви ж принц. Ви повинні знати кожну шпарину в цьому домі, кожен таємний хід, про який шепочуться слуги.

Я різко розвертаюся на звук її голосу, хоча бачу лише ледь помітний, розмитий силует у темряві. Мої зуби зчеплені так міцно, що щелепа болить.

— Виведіть? — ціджу я крізь зуби, і мій низький голос глухо відбивається від низької, вогкої стелі підземелля, створюючи зловісне відлуння. — Ви справді вважаєте, що це так працює, леді? Цей хід — аварійний шлюз звіринця, створений для екстремальних випадків. Він спроєктований стародавніми архітекторами так, щоб відчинятися лише знадвору. Зсередини цей механізм абсолютно мертвий.

Я чую її коротке, переривчасте зітхання. Вона нарешті усвідомлює масштаб того, що накоїла?

— То ми тут зачинені? — в її інтонації прослизає щось нове, але це не схоже на звичайний жіночий страх. Це радше холодна перевірка фактів.

— Ні, — я намацую на стіні старе, вкрите іржею кріплення для смолоскипа. Дістаю з потайної кишені магічне кресало, викрешуючи іскру, і за мить вузький, нескінченний коридор освітлюється тьмяним, тривожним червонуватим світлом від старого факела. — Нам доведеться пройти далі, у саме черево цього замку. Цей тунель з’єднується з найнижчими рівнями в’язничного блоку. Це єдиний шлях до внутрішніх сходів, що ведуть до житлових ярусів палацу. Нам доведеться пройти повз камери.

Я замовкаю на півслові, і в голові миттєво спливає те, про що я намагався не думати останні місяці. Нижній блок. «Кам’яний мішок». Місце, куди кидають тих, про кого король хоче забути назавжди, викресливши їхні імена з історії. Саме там, за особистим наказом мого батька, вже кілька років гниють у неволі її дядько і тітка. Бунтівники, чиє прізвище вона носить як прокляття, навіть не здогадуючись, наскільки близько вони зараз.

Щойно ця думка встигає оформитися в моїй свідомості, як Шарлотта робить рішучий крок до мене, виходячи з тіні. Її очі в тремтливому світлі смолоскипа здаються величезними, глибокими і дивно блискучими, наче в них віддзеркалюється саме підземелля.

— То ми пройдемо повз камери? — вона ловить мій погляд, не даючи мені відвернутися. — Ваша Високосте... якщо ми вже тут, у цій темряві, чи зможу я побачити своїх родичів? Хоча б на коротку хвилину? Просто переконатися, що вони ще дихають.

Я завмираю, примруживши очі, намагаючись розгледіти в її обличчі приховану загрозу. Повітря між нами миттєво стає густим, електричним, насиченим небезпекою.

— Звідки ви знаєте, що вони саме тут, на нижніх рівнях? — мій голос звучить як різкий удар батога по каменю. — Про точне місцеперебування державних в’язнів особливого рангу не знають навіть деякі довірені радники короля. Ви граєте в небезпечну гру, Шарлотто.

Вона не відводить погляду, не кліпає, не здригається. Її обличчя залишається блідим, мов мармур, і майже непроникним, але в кутиках вуст на мить з’являється тонка, гірка лінія — суміш болю та іронії.

— Це ж підземелля палацу, Вільяме, — каже вона так просто і буденно, ніби це найочевидніша річ у світі. — Про те, що вороги корони закінчують свої дні в темницях під замком, позбавлені світла й надії, я знала ще з глибокого дитинства. Хіба це велика таємниця для народу? Весь світ і за межами цих стін знає, що з вашого розкішного палацу не виходять живими ті, хто наважився перейти дорогу вашому батькові.

Я лише коротко хмикаю, відчуваючи дивну повагу до її прямоти, змішану з роздратуванням. Її зухвалість справді не знає меж, вона балансує на межі плахи, але зараз у мене немає часу на довгі допити чи з’ясування правди. Ми перебуваємо в зоні, де магія вартує більше за порожні слова, а стіни мають моторошну звичку стискатися навколо тих, хто втрачає пильність.

— Йдіть за мною, — кидаю я, різко розвертаючись до темного, вогкого зіву довгого коридору. — І тримайте свій язик за зубами, якщо хочете дожити до світанку. Якщо нас побачить охорона нижнього рівня, яка має наказ стріляти без попередження, навіть мій титул не одразу вбереже вас від болта арбалета в горло. Кожен звук тут — це потенційна зрада.

Я відчуваю її легкі, але впевнені кроки за своєю спиною. Вона йде дивно рівно, без вагань, що зовсім не властиво дівчині, яка щойно провалилася крізь землю в лігво смерті. Я стискаю руків’я смолоскипа так міцно, що пальці німіють, а дерево починає тріщати. Шарлотта де Лоуренс — або найгеніальніша актриса, яку я коли-небудь зустрічав, або справді божевільна. Але зараз у мене немає іншого вибору, окрім як іти вперед, глибше в саме серце холодної темряви мого власного дому.