Розділ 15. Кетрін

Нічне повітря звіринця здається мені густішим, ніж удень. Воно просочене холодом мармуру, ароматом диких квітів, що розпускаються лише в темряві, та тривожним очікуванням чогось неминучого. Я рухаюся майже наосліп, крізь мереживо тіней від вікових дерев, довіряючи лише пам’яті тіла та ледь помітному, магічному сріблястому сяйву, що м’яким німбом виходить від вольєра Фенікса. Мої кроки абсолютно безшумні — темний плащ шелестить об сухе листя не голосніше за легкий нічний вітер, що заблукав у кронах.

Залізні двері вольєра піддаються з легким, металевим скрипом, який у цій мертвій тиші звучить для моїх напружених вух як гуркіт грому. Я миттєво завмираю, затамувавши подих і втиснувшись у холодні ґрати, але навколо панує лише мирний шепіт листя та далеке ухання сови. Я обережно входжу всередину, відчуваючи, як підошви чобіт торкаються грубого гравію.

Дивно, але Срібний Фенікс не підіймає галасу і не намагається спопелити мене поглядом. Він сидить на своїй високій жердині, нерухомий, наче досконала статуя, висічена з чистого місячного світла. Коли я наближаюся, він повільно повертає свою витончену голову, і його глибокі сапфірові очі спалахують яскравим внутрішнім вогнем, що пронизує наскрізь. Раптом у моїй голові, прямо за скронями, розливається дивний, мелодійний голос, що вібрує на самій межі свідомості. Він не звучить людськими словами, він звучить відчуттями, образами та віковою мудрістю.

«Ти... та, що бачить за межею. Та, чия кров пам'ятає початок і відчуває кінець».

Я завмираю від несподіванки, судомно стискаючи край плаща. Я чую його! Птах не просто велична магічна істота, він — розумний свідок історії палацу.

— Будь ласка, — шепочу я, дивлячись прямо в його нескінченно глибокі очі, намагаючись передати свою щирість. — Мені потрібно пройти далі. Там, глибоко під твоїм гніздом... допоможи мені знайти шлях. Я тут не для того, щоб завдати шкоди палацу чи тобі. Мені потрібно врятувати своїх, тих, хто заживо похований у темряві.

Птах видає тихий, майже ніжний звук, схожий на дзвін кришталю. Він повільно розправляє свої велетенські крила, і я відчуваю від нього не вбивчий жар, як під час виснажливого випробування вдень, а м’яке, огортаюче тепло, що миттєво заспокоює мої збуджені нерви. Він ніби киває, даючи мовчазний дозвіл.

Я обережно огинаю птаха, намагаючись не тривожити його спокій, і простягаю тремтячу руку до грубого каменя-важеля, майстерно замаскованого під основою гнізда. Мої пальці вже торкаються шорсткої, холодної поверхні, коли за моєю спиною раптом лунає холодний, владний голос, від якого в мене серце падає кудись у п’яти, а по спині пробігає крижаний піт.

— І як ви збираєтеся це пояснити, леді Шарлотто?

Я різко обертаюся, ледь не втрачаючи рівновагу. У дверях вольєра, перегороджуючи єдиний шлях до відступу і схрестивши руки на грудях, стоїть Вільям. Холодне місячне світло гостро підкреслює лінії його обличчя, виділяючи високі вилиці та міцно стиснуті губи, роблячи його схожим на грізного бога помсти з давніх легенд. Він виглядає так, ніби весь цей час знав, де мене шукати, і просто насолоджувався моїми марними спробами бути непомітною.

— Ваша Високосте? — мій голос здригається, видаючи хвилювання, але я миттєво збираю в кулак усі свої акторські здібності та залишки самовладання. — Що... що ви тут робите посеред ночі? Ви мене до смерті налякали!

— Я тут роблю те саме, що й ви — насолоджуюся нічними прогулянками під місяцем, — він робить повільний, хижий крок уперед, і в його очах спалахує зле, тріумфуюче задоволення. — Тільки я, на відміну від вас, не лізу потайки в клітки до смертельно небезпечних магічних істот. Отже, я чекаю на відповідь. Що це за нова вистава, леді? Яку роль ви граєте тепер?

Я роблю глибокий, судомний вдих і дивлюся на нього з напущеним, перебільшеним жалем, по-дитячому притискаючи руки до грудей.

— Мені просто... мені просто стало так неймовірно шкода цю бідну пташку! — вигукую я, намагаючись звучати як екзальтована, наївна дурепа, що діє під впливом моменту. — Ви тільки подивіться на нього, Вільяме. Таке величне, горде створіння сидить у тісній клітці лише задля розваги та випробувань вашого жорстокого двору. Я вирішила, що маю його випустити на волю, до неба. Це несправедливо тримали його тут!

Вільям завмирає на місці, дивлячись на мене з таким виразом, ніби в мене щойно на його очах виросла друга голова. В його погляді змішується глибоке роздратування та щира, майже відчутна впевненість у тому, що я остаточно і безповоротно втратила глузд. Він навіть не підозрює, що за моїми безглуздими словами про «бідну пташку» ховається чітке знання про таємний механізм підземель.

— Ви остаточно вижили з розуму, — цідить він крізь зуби, підходячи ще ближче, так що я відчуваю жар його тіла. — Випустити королівського Фенікса? Ви хоч трохи розумієте, що це пряма державна зрада? Ви не просто дивна і непередбачувана леді, ви — небезпечно божевільна. Вийдіть із клітки негайно, поки я не покликав варту і цей вечір не закінчився для вас ешафотом.

Він різко простягає руку, щоб схопити мене за лікоть і силоміць витягнути з вольєра назовні. Але в цей самий момент стається те, чого ніхто з нас — ні я, ні тим паче він — не міг передбачити.

Срібний Фенікс раптом злітає з жердини, здіймаючи вітер своїми потужними крилами. Вільям здригається, рефлекторно закриваючись рукою і готуючись до атаки, але птах замість нападу стрімко пірнає вниз, прямо до основи мого гнізда. Своїм масивним, міцним дзьобом він різко і неймовірно точно б’є по замаскованому важелю — дію, яку він ніколи раніше не робив за всі роки свого перебування в неволі.

Лунає важкий, болісний скрегіт стародавнього металу об камінь. Земля під нашими ногами раптово здригається, йде обертом і просто зникає, відкриваючи зяючу прірву.

— Що за бісова... — встигає вигукнути Вільям, намагаючись вхопитися хоч за щось у повітрі.

Ми обоє миттєво втрачаємо рівновагу, валячись у невідомість. Я відчуваю, як міцна, гаряча рука Вільяма рефлекторно хапає мене за талію, притискаючи моє тіло до свого, і ми разом, у запеклому обіймі, провалюємося в чорний, холодний зів тунелю. Світло місяця і звіринця зникає десь далеко вгорі, зменшуючись до розміру монети, зміняючись глухим ударом об вогку, пахучу землю та повною, абсолютно непроглядною темрявою невідомого підземелля.