Глава 14. Вільям

Вечір накриває палац важким, задушливим оксамитом, але в моїй голові немає і натяку на спокій. Цей відбір з кожною годиною перетворюється на дедалі безглуздіший фарс, де я — головний актор у п’єсі, сценарій якої написав мій батько, навіть не спромігшись запитати моєї згоди.

Я стою біля високого вікна своїх покоїв, розстебнувши верхні ґудзики камзола, щоб хоч трохи полегшити дихання, і згадую сьогоднішнє видовище у звіринці. Дівчата... вони намагаються з усіх сил, демонструючи свої таланти, як товари на прилавку. Юліана — амбітна, яскрава, її магія світла справді бездоганна, але в її очах я бачу лише холодну спрагу до корони та влади, а не до мене як до людини. Елара — занадто тиха, вона буквально здригається від кояжного мого слова, наче чекає удару; таку легко зробити покірною, безмовною дружиною, але з нею я помру від нудьги та порожнечі вже через тиждень спільного життя. Решта — лише нечіткі тіні, що прагнуть статусу та привілеїв. Жодна з них не викликала в мені навіть натяку на справжню цікавість. Кого з них легше за все зламати під потреби корони? Кого перетворити на тиху, зручну декорацію мого майбутнього правління, яка не заважатиме мені жити?

І тут у моїх думках знову з’являється вона. Шарлотта де Лоуренс.

Сьогодні вона сиділа в пилу вольєра, наче розбита, перелякана селянка, і дивилася на Фенікса з таким виглядом, ніби зовсім не має в собі жодної краплі сили. Це було... огидно. Жалюгідно. Але чому тоді вчора королівський кристал у її руках співав чистим золотом, ледь не розірвавши простір? Чому в один момент вона здається величнішою за королеву, а в наступний — стає нікчемою, що не здатна приборкати птаха? Вона грає зі мною. Вона вигадує правила цієї незрозумілої гри прямо на ходу, і ця непередбачуваність бісить мене більше, ніж відверта зневага. Вона — загадка, яку я не просив загадувати, і це дратує до нестями.

Тихий, обережний стукіт у дубові двері перериває мій потік роздратованих думок.

— Вільяме, любий... — голос Ізабелли звучить солодкувато, майже нудотно, наче перецукроване вино. Вона з’являється в дверях, оповита хмарою важких, пряних парфумів, її шовкова сукня надто відверто облягає фігуру, не залишаючи місця для уяви. — Я подумала, що після такого виснажливого та емоційного дня тобі неодмінно знадобиться розрада і приємна компанія.

Я дивлюся на неї, і вперше за довгий час мені хочеться, щоб вона просто миттєво зникла. Її присутність, її манірні жести — все це зараз здається мені фальшивим, таким же штучним і порожнім, як і весь цей відбір наречених.

— Не сьогодні, Ізабелло, — відказую я значно холодніше, ніж планував, навіть не дивлячись у її бік. — Я занадто втомлений від цих магічних ігор та фальшивих посмішок. Йди до себе.

Її обличчя на коротку мить перекошується від стриманої образи, але вона вчасно надягає звичну маску лагідності, вимушено вклоняється і виходить, тихо зачинивши за собою двері. Мені потрібно вийти геть із цих стін. Повітря в палаці стало занадто густим, воно буквально тхне брехнею та прихованими намірами.

Я спускаюся в королівський сад, сподіваючись знайти порятунок у тиші нічних алей. Нічна прохолода трохи вгамовує пожежу роздратування в моїх грудях. Я повільно крокую вздовж ідеально підстриженого живоплоту, насолоджуючись рідкісною самотністю, аж поки мій гострий погляд не чіпляється за підозрілу тінь біля північного муру.

Постать у темному дорожньому плащі рухається надзвичайно швидко і безшумно, професійно притискаючись до стін у затінку. Я миттєво завмираю, зливаючись із глибокою темрявою вікових дубів. Хтось із прислуги вирішив утекти? Чи, може, шпигун, що пробрався крізь охорону? Постать на мить зупиняється біля повороту, що веде до Королівського звіринця, і під холодним місячним сяйвом на секунду спалахує яскраве пасмо вогняно-рудого волосся, що випадково вибилося з-під глибокого каптура.

Шарлотта.

Мої брови миттєво злітають угору від подиву. Невже наша «немічна» леді, яка ще кілька годин тому вдень не могла встояти на ногах від «слабкості», зараз так спритно і впевнено перестрибує через низькі огорожі? Вона крадеться до звіринця в такий час, коли всі порядні гості давно бачать сни?

Це не просто дивно. Це виглядає як пряме підтвердження моїх підозр. Навіщо їй навідувати вольєр Фенікса посеред ночі? Що вона там забула, якщо вдень демонструвала повну відсутність інтересу і сили?

Я відчуваю, як усередині прокидається азарт мисливця, який нарешті вистежив рідкісну здобич. Старий гнів поступається місцем крижаній, гострій цікавості. Я обережно знімаю з пальця важкий золотий перстень, щоб він випадково не блиснув у темряві, і рушаю за нею, тримаючись на тій самій дистанції, на яку мене роками навчили майстерні королівські єгері під час нічних полювань.

Вона не просто гуляє нічним садом, насолоджуючись краєвидами. Вона рухається цілеспрямовано, чітко знаючи кожен поворот і кожну тінь. Шарлотта де Лоуренс, ти щойно зробила свою найбільшу і, можливо, фатальну помилку. Ти власноруч дала мені ідеальний привід викрити твою подвійну гру. Тепер я не відступлю, поки не дізнаюся, хто ти така насправді.