Розділ 13. Кетрін

Ранок вривається в мої покої разом із різким холодом, що просочується крізь щілини важких віконних рам, і металевим присмаком тривоги на язику. Сонце ледь пробивається крізь густий, молочно-білий туман, коли нас, вісьмох «обраних», виводять до Королівського звіринця — величезного, похмурого саду, обнесеного високим муром із чорного каменю. Тут, за товстими залізними ґратами та мерехтливими магічними бар’єрами, мешкають істоти, від одного вигляду яких холоне кров, а стародавні легенди оживають у найгірших своїх проявах.

Повітря тут важке, густе, насичене вологою, запахом сирої розритої землі, різким звіриним мускусом та ледь чутним озоном, що іскрить від постійних захисних заклять. Кожен звук тут здається занадто гучним: шелест сухого листя під ногами наречених звучить як вирок.

— Сьогоднішнє випробування перевірить вашу здатність підкорювати стихії та знаходити спільну мову з вищими силами природи, — проголошує Верховний жрець, повільно крокуючи вздовж нашої напруженої шеренги. Його біла мантія дивно контрастує з навколишньою похмурістю. — Кожна з вас має по черзі увійти у вольєр до «Срібного Фенікса». Цей птах — дитя самого світла, він відчуває чистоту та силу вашої магії. Якщо він схилить перед вами голову — ви гідні. Якщо ні — ви всього лише випадкові гості в цьому палаці, чиї амбіції перевищують можливості крові.

Я відчуваю на собі важкий, наче фізичний тиск погляду Вільяма. Він стоїть трохи осторонь, одягнений у бездоганний чорний мисливський камзол зі срібними ґудзиками, що нагадують очі хижака. Його обличчя після вчорашнього нічного інциденту в лазареті здається ще більш непроникним, загостреним, але очі... ці крижані очі невпинно стежать за кожним моїм найменшим рухом. Він чекає. Чекає на мій остаточний провал, який викриє мою нікчемність, або на черговий незрозумілий «фокус», що підтвердить його підозри.

— Леді де Лоуренс, ви здаєтеся надто спокійною для тієї, чия доля вирішується прямо зараз, — Вільям робить впевнений крок до мене, коли ми наближаємося до масивних залізних воріт звіринця. — Можливо, ви вже знаєте, як підкупити птаха?

Його голос сочитися отрутою, кожне слово зважене і гостре. Я відчуваю, як пальці самі собою стискаються в кулаки, ховаючись у складках сукні, а нігті впиваються в долоні.

— Підкупляти? Навіщо? Можливо, птах просто має кращий смак на людей і кращу інтуїцію, ніж деякі принци, що звикли бачити навколо лише ворогів.

Вільям сухо хмикає, і я бачу, як на його міцно стиснутих щелепах перекочуються жовна. Злість робить його обличчя ще красивішим і водночас небезпечнішим.

— Подивимося, як ви будете жартувати і грати словами, коли опинитеся в клітці наодинці з правдою, — кидає він через плече і демонстративно відходить до короля, що спостерігає за видовищем із безпечної відстані.

Першою до випробування йде Юліана. Вона входить у вольєр, гордо здійнявши підборіддя, її дорога сукня шарудить по гравію. Срібний Фенікс, величний птах розміром з гірського орла, чиє пір’я мерехтить під мінливим сонцем як розплавлене дзеркало, видає пронизливий, металевий крик. Юліана впевнено витягує руку, наповнюючи навколишнє повітря своєю магією світла — вона яскрава, золотиста і дуже претензійна. Птах вагається, розправляючи велетенські крила, але врешті повільно, майже неохоче схиляє голову. Юліана повертається до нас із переможною, отруйною посмішкою.

Моя черга наближається з кожним ударом серця. Я гарячково міркую, перебираючи варіанти. Якщо я просто увійду і нічого не зроблю — птах може відчути порожнечу і атакувати мене як загарбника. Якщо я використаю свій справжній дар — мене миттєво викриють маги короля. Мені потрібно вибути, зникнути з цього відбору, але зробити це так, щоб не виглядати повною невдахою в очах усього двору і не зганьбити пам'ять свого роду до кінця життя. Мені потрібна «гідна поразка», помилка, яку спишуть на слабкість, а не на відсутність магії.

Я роблю важкий крок за холодні ґрати. Важкі двері за моєю спиною зачиняються з глухим, остаточним брязкотом.

Фенікс миттєво повертає свою витончену голову в мій бік. Його очі — два палаючих, глибоких сапфіри — впиваються в мене, наче намагаються випалити маску Шарлотти з мого обличчя. Я відчуваю, як глибоко усередині прокидається моя сила, реагуючи на споріднену магію істоти. Вона пульсує в жилах, б'ється об ребра, просячись назовні золотим вогнем. Птах раптом різко розправляє крила, затінюючи сонце, і я бачу, як від нього починає виходити неймовірний, майже відчутний жар.

Зачекай... — проноситься панічна думка в голові. — Тільки не зараз! Тільки не перед ними!

Раптом світ знову здригається, кольори стають неприродно яскравими. Перед очима на мить спалахує картина, накладена на реальність: Фенікс не просто птах для випробувань, він — ключ. У цьому видінні я бачу, як під його масивним гніздом у далекому кутку вольєра є прихований, замаскований камінням важіль. Він відкриває таємний хід у ті самі занедбані підземелля, про які пошепки говорила Марта. Моє серце пропускає удар, а по спині пробігає холод.

Я повертаюся до реальності, задихаючись. Птах уже готується до нападу, вигинаючи шию і відчуваючи мою внутрішню паніку та боротьбу. Його магія тисне на мою.

— Що з вами, леді Шарлотто? — гукає Вільям з-за ґрат, його голос сповнений підозрілої цікавості. — Ви застигли як статуя. 

Я дивлюся прямо в очі Фенікса. Якщо я зараз підкорю його своєю силою, я пройду далі, стану фавориткою, але буду під цілодобовим наглядом. Якщо я дам йому себе налякати і втечу — я вилечу з ганьбою. Але той важіль... він мені потрібен більше за свободу від цього конкурсу.

Я роблю те, чого в цю хвилину ніхто не очікує від «золотої» претендентки. Замість того, щоб демонструвати силу чи малювати знаки в повітрі, я просто повільно сідаю на брудну землю, низько опускаючи голову в покірному жесті. Я силою волі закриваю свій внутрішній потік, стискаючи магію в щільний вузол, стаючи для світу абсолютно «порожньою» і беззахисною. Птах завмирає в повітрі. Він спантеличений такою поведінкою. Він не відчуває загрози, яка б вимагала атаки, але й не відчуває тієї величної сили, якій варто було б підкоритися.