Глава 10. Кетрін

Зала задихається від розкоші. Здається, сюди звезли все золото імперії: воно на масивних люстрах, що розсіюють тепле, майже масне світло, на золотому шитті мундирів гвардійців, що стоять нерухомо вздовж стін, у складній вишивці суконь, від яких ряхтить в очах. Срібляста парча моєї сукні холодить шкіру, нагадуючи про те, що я тут — чужорідне тіло, а важкі перли на подолі тихо цокають по мармуру при кожному кроці, наче відраховують час до мого неминучого розкриття. Я відчуваю себе не нареченою, а жертовним ягням, яке вивели на показ перед голодною зграєю аристократів, чиї посмішки гостріші за леза.

Але я не збираюся покірно чекати на ніж. Мій план простий і зухвалий: якщо золото кристала зробило мене «святою» в очах двору, то моя поведінка сьогодні має зробити мене «нестерпною» для самого принца. Я хочу, щоб кожен його подих поруч зі мною був сповнений роздратування.

Коли починається музика — велична, манірна мелодія скрипок — я не чекаю на офіційне запрошення принца чи дозвіл розпорядників. Я приймаю руку першого-ліпшого графа, який опинився поруч — огрядного чоловіка з червоним обличчям і задишкою, від якого пахне дорогим тютюном і витриманим коньяком. Я танцюю занадто швидко, занадто розкуто для манірної зали, навмисно ігноруючи складні фігури вальсу. Мій сміх, гучний, щирий і трохи зухвалий, розбиває витончену тишу балу, змушуючи дам у перлах здригатися і закриватися розписаними віялами, наче від бруду.

— Леді де Лоуренс, — шипить мені у вухо розпорядниця балу, леді Брунхільда, перехопивши мене біля фуршетного столу, застеленого білосніжним шовком. Я саме з апетитом, зовсім не властивим витонченій леді, куштую вже третій десерт із кремом. — Ваша поведінка... вона виходить за будь-які межі етикету! Ви — головна претендентка після ранкового дива, ви маєте бути взірцем стриманості та благородства! Ви танцюєте з баронами і маркізами так, ніби ви в сільській таверні під час жнив!

— Хіба ми тут не для того, щоб розважатися, люба леді? — я грайливо підіймаю брову і витираю пальці від липкої цукрової пудри прямо об накрахмалену серветку, на якій золотими нитками вишитий королівський герб. — Мені здалося, бал — це свято життя, а не похорон моєї волі.

Вона задихається від німого обурення, червоніючи під шаром пудри, але я вже не слухаю її манірних нотацій. Мій погляд випадково перетинається з поглядом короля Едварда, що велично височіє над натовпом. Він сидить на своєму високому золоченому троні, спостерігаючи за моїм хаосом з напівприкритими очима. Я чекаю гніву, обіцяного вигнання, негайного наказу гвардійцям вивести мене геть за негідну поведінку. Але замість цього старий лис повільно підіймає свій важкий кубок і... ледь помітно підморгує мені, схвально киваючи куточками губ.

Всередині мене все здригається від раптової огиди. Це підморгування обпікає гірше за відкритий вогонь. Цей чоловік занапастив мою матір за її дар, власноруч зачинив батька в темниці й холоднокровно стер їхні імена з історії, а тепер він схвалює мою «гру», бо я потрібна йому для його брудних політичних інтриг. Йому байдуже на мої манери чи гідність, поки моя кров резонує з магією його сина. Мене нудить від його лицемірної прихильності.

Тим часом Вільям з похмурою рішучістю виконує свій нудний обов'язок. Він рухається залою як ідеально відточений механізм, холодний і бездоганний, танцюючи з кожною конкурсанткою суворо за списком. Його обличчя — нежива маска з льоду, на якій не відбивається жодної емоції. Юліана, Елара, Беатриса... він кружляє їх у вальсі, не зронивши жодного зайвого слова, дивлячись кудись крізь них.

Нарешті, музика затихає і починається нова — черга доходить до мене.

Він підходить вальяжно, підкреслено не поспішаючи, кожним своїм повільним кроком демонструючи глибоку зневагу до моєї персони. Його долоня простягається до мене так, ніби він робить величезну, майже непосильну послугу останній жебрачці на дорозі. В його очах я читаю чітке, крижане послання: «Ти мені огидна, але я змушений це робити перед очима батька».

Я роблю глибокий, судомний вдих, намагаючись опанувати себе, і кладу свою тремтячу долоню в його гарячу руку.

Світ навколо миттєво зникає, наче змитий хвилею. Музика затихає, яскраві вогні зливаються в одну тьмяну смугу, а голоси придворних перетворюються на далекий, нерозбірливий гул під водою.

Я бачу не Білу залу, а вузький темний коридор, що веде до королівського кабінету в північному крилі. Тіні на стінах ворушаться, наче живі змії. Я бачу Вільяма — він іде сам, без охорони, його кроки глухо відлунюють від каменю. Раптом з-за важкої оксамитової штори кольору запеклої крові виринає постать у темному плащі. Миттєвий блиск сталі. Короткий кинджал, змащений чимось липким і чорним, входить йому під ребра з глухим звуком. Вільям падає, намагаючись схопитися за стіну, але його пальці лише безсило ковзають по холодному мармуру. Кров... занадто багато чорної крові на срібному шитті його парадного камзола.

Видіння триває лише секунду, але для мене це була болісна вічність. Я здригаюся, повертаючись у реальність, і відчуваю, як мої пальці мимоволі стискають його руку набагато сильніше, ніж того вимагає етикет, ніби я намагаюся втримати його від падіння.

Ми знову в бальній залі, серед парфумів та світла. Музика продовжує грати свій повільний, безжальний вальс. Вільям дивиться на мене зверху вниз, і в його очах замість звичайної зневаги з'являється гостра підозра.

— Леді де Лоуренс? — його голос звучить низько, майже загрозливо. — Ви зблідли так, наче побачили привида. Невже ваш «веселий» вечір і надмірна кількість вина нарешті далися взнаки?

Моє серце калатає десь у самому горлі, перекриваючи подих. Я точно знаю, я бачила це: за десять, можливо, п'ятнадцять хвилин його вб'ють у тому коридорі. Але як його попередити? Якщо я скажу правду — я миттєво видам свій заборонений дар Провидиці. Мене одразу заберуть у ті ж підземелля, звідки немає вороття. Якщо я промовчу і дам йому піти — він помре сьогодні в калюжі власної крові.