Розділ 7. Кетрін

Передчуття іспиту висить у повітрі, як наелектризована хмара перед бурею, від якої волосся на потилиці стає дибом. У палацових коридорах сьогодні незвично тихо, лише віддалений дзвін годинника відбиває секунди до мого можливого краху — або звільнення. Я стою перед високим дзеркалом у своїх покоях, вдивляючись у власну блідість, поки Габріелла тремтячими руками возиться з моїми манжетами. Тканина сукні здається мені занадто важкою, майже залізною. Я намагаюся вгамувати божевільне серцебиття, яке віддає в самі кінчики пальців.

Сьогодні все має скінчитися. Магічна перевірка — це останній рубіж, через який мені потрібно переступити, щоб назавжди зникнути з радарів королівської сім'ї. Якщо кристал покаже порожнечу або, ще краще, активне відторгнення, навіть сам король не зможе тримати мене тут як потенційну наречену. Жодна імперія не захоче принцесу, чия кров мовчить.

Я згадую, як шепотілися в нашому містечку, коли вітер доносив уривки розмов із площі. «Донька бунтівників», «сім'я зрадників», «прокляте насіння». Всі офіційні хроніки, що зберігаються в королівській бібліотеці, кажуть, що моїх батьків покарали за державний заколот та небезпечну магію, спрямовану проти престолу. Але я знаю правду, яка набагато гірша за будь-яку політичну інтригу чи вигадану змову. Ця правда пахне сирістю підземелля й холодом страху.

Моя мати була Провидицею. Справжньою, чистокровною, з тих, чиї очі бачать не світло, а нитки часу. Її магія була не в стихіях, не вмінні підіймати шторми чи плавити метал, а в знанні того, що ще не відбулося. Вона мала нещастя напророчити королю Едварду лихе — щось настільки жахливе, принизливе чи фатальне для його величності, що він наказав негайно її стратити, аби «заткнути голос долі» і зробити вигляд, що пророцтва не існує.

Батько, кохаючи її понад усе на світі, понад власну честь і життя, спробував викрасти дружину з-під варти за ніч до плахи. Їх схопили обох на кордоні, серед полів, де пахло волею. Відтоді вони гниють у темницях під цим самим палацом, де я зараз поправляю мереживо, а світ вважає їх жадібними до влади заколотниками.

Коли мене забрали на обстеження після їхнього арешту — маленьку, налякану дитину, яка не розуміла, куди зникли теплі руки матері — королівські маги перевіряли мене годинами. Вони використовували голки, дзеркала та резонуючі камені. Вони шукали іскру, шукали хоч найменший натяк на небезпечний материн дар, щоб викорінити його разом зі мною. Але вони нічого не знайшли. Кристали залишалися сірими, а заклинання-детектори мовчали. Я була визнана «чистою». Порожньою судиною, непридатною для магії.

Але вони помилялися. Вони просто не знали, як глибоко я вмію ховати те, що належить мені.

Дуже рідко, у напівсні або в моменти сильної фізичної втоми, коли захист розуму слабшає, мені приходять видіння. Вони ніколи не стосуються доль імперій чи смерті тиранів — зазвичай це дрібниці, уривки буденності: розбита вранці ваза, колір коня, що проїде повз вікно через хвилину, або те, що тітонька Павліна сьогодні забуде свої окуляри в саду біля куща троянд. Я не казала про це нікому. Навіть тітці, яка замінила мені матір. Я навчилася тиснути цю силу, ховати цю іскру в найтемніший, найзатишніший куточок своєї душі, бо знала з дитинства: магія Провидиці в цій країні — це не дар, це смертний вирок з негайним виконанням.

Зараз моє головне завдання — не дати кристалу витягнути з мене навіть цю дрібку, цей мізерний залишок сили. Якщо з'ясується, що я маю хоча б тінь сили матері, я ніколи не вийду з цього палацу живою, мене просто перемістять на кілька поверхів нижче до батьків. Мені потрібно дискредитувати себе. Зобразити повну відсутність магічної взаємодії. Стати такою сірою і нецікавою, щоб принц сам зневажливо вказав мені на двері.

— Пані, час іти. Ескорт уже чекає внизу, — тихо, майже пошепки каже Габріелла, опускаючи очі.

Я киваю, востаннє поправляючи винну сукню, яка тепер здається мені занадто яскравою, занадто кривавою. Шарлотта де Лоуренс — та справжня леді, за яку я себе видаю — мала б зараз хвилюватися про те, щоб показати себе гідною нареченою, витонченою магічкою. Справжня Шарлотта зараз, мабуть, тремтить у своєму таємному сховку в обіймах нареченого. Я ж хвилююся лише про те, щоб не видати свою справжню таємницю під тиском артефакту.

Ми йдемо до Білої зали. Кожен крок по мармуру звучить як удар молота. Там уже чекають інші наречені, збившись у купку, як налякані птахи. Принц Вільям стоїть на узвишші поруч із величезним, у зріст людини, кристалом, що пульсує м'яким, гіпнотичним блакитним світлом. Його погляд миттєво знаходить мене в натовпі, розрізаючи простір. Холодний, вичікувальний, майже хижий. Він чекає на мій провал. Він хоче бачити моє приниження після вчорашнього чаювання.

"Добре, Ваша Високосте, — думаю я, до болю стискаючи кулаки в складках спідниці. — Ти отримаєш саме те, чого хочеш. Я покажу тобі таку порожнечу, таку безнадійну відсутність таланту, що ти сам, власноруч, відчиниш мені ворота палацу і накажеш забратися геть".

Я роблю крок до помосту, відчуваючи на собі десятки заздрісних і злих поглядів. Але десь глибоко всередині, у тому самому затишному куточку, маленька іскра магії, зазвичай тиха, покірна і майже непомітна, раптом починає дивно пекти під шкірою. Вона ворушиться, немов жива істота, що відчула наближення спорідненої сили. Ніби попереджає мене: сьогодні нічого не піде за твоїм ідеальним планом.