Розділ 6. Вільям

Запах важких троянд і мускусу в моїй спальні сьогодні здається надто задушливим, майже отруйним. Я стою біля вікна, дивлячись на темні обриси королівського саду, і відчуваю, як пульсує жилка на скроні. Ізабелла сидить на краю ліжка, повільно розпускаючи волосся, яке темною, шовковистою хвилею падає на її оголені плечі. Вона виглядає тендітною, майже прозорою у хиткому світлі каміна, що догорає, але я бачу, як її довгі пальці нервово смикають важкий шовк простирадла, вимальовуючи невидимі візерунки.

— То як вони тобі, Вільяме? — голос її звучить тонко, з нальотом тієї удаваної байдужості, за якою завжди ховається гостра жіноча цікавість. — Твої наречені. Кажуть, леді Юліана дуже вправна в музиці й має витончені манери, а Елара... вона справді така наївна й чиста, якою здається на перший погляд?

Я лише хмикаю, різким рухом розстібаючи золочені ґудзики мундира, який раптом став затісним. Перед очима досі стоїть не Юліана з її бездоганною музикою і не рожеве мереживо Елари. Я бачу сукню кольору перестиглої вишні й зухвалий, майже зневажливий погляд синіх очей, які дивилися на мене так, ніби я — порожнє місце, прикраса інтер’єру. І цей торт... Боже, ця дівчина — справжня катастрофа, що увірвалася в мій замок.

— Вони — лише чергова партія порцелянових ляльок, Ізабелло, — відказую я холодніше, ніж хотілося б, кидаючи мундир на крісло. — Нічого вартого уваги. Просто політичні зобов’язання, одягнені в дорогі тканини.

Я не хочу про це говорити. Категорично не хочу аналізувати той дивний, незрозумілий поштовх у грудях, коли де Лоуренс кинула мені виклик прямо в очі. Мені потрібно забутися, випалити цю роздратованість і приниження чимось знайомим, теплим і зрозумілим. Я підходжу до ліжка, перериваючи чергове запитання, яке вже готове злетіти з її губ, і накриваю її вуста своїм поцілунком — владним і вимогливим.

Пристрасть — це єдине, що дозволяє мені не думати, єдиний спосіб заглушити голос обов’язку. Цієї ночі я шукаю в її обіймах не стільки насолоди, скільки тиші для власного розбурханого розуму. Ми проводимо пристрасну ніч, де кожна ласка, кожен рух здається моєю спробою довести самому собі, що я досі господар власної долі, попри всі ці «відбори» та нав’язані ігри.

Ранок зустрічає мене сірим, непривітним туманом за вікном і різким, невідворотним стукотом у двері, що розбиває залишки сну.

— Ваша Високосте, Його Величність чекає на вас у кабінеті. Негайно, — голос камердинера за дверима звучить як судовий вирок моєму короткому спокою.

Я входжу до батька, коли перше холодне сонце ще навіть не встигло пробити хмари. Король Едвард стоїть біля вікна, заклавши руки за спину. Його постать здається висіченою з граніту. Поруч на масивному столі лежать розгорнуті звіти та листи з печатками, які він, очевидно, вивчав усю ніч, не стуливши очей.

— Ти вчора влаштував справжнє шоу, Вільяме, — каже він, не повертаючись до мене, але я відчуваю сталь у його тоні. — Ізабелла на чаюванні? Це було необачно, навіть для твого бунтівного духу. Ти принизив дівчат із поважних родин. Але зараз не про це.

Він нарешті розвертається, і його погляд — гострий і пронизливий — впивається в мене, як зазубрений рибальський гачок.

— Щодо перевірки магією, яка почнеться через годину. Слухай уважно: мені байдуже, який результат покаже кристал. Навіть якщо вона виявиться абсолютно позбавленою дару. Шарлотта де Лоуренс має залишитися. Вона не вибуде ні сьогодні, ні через тиждень.

Я відчуваю, як усередині все закипає. Моє вчорашнє рішення — виставити цю зухвалу дикунку за двері при першій же нагоді — розбивається об залізну батьківську волю.

— Це неможливо! — я роблю різкий крок вперед, не стримуючи обурення, що виплескується назовні. — Батьку, вона поводиться як простолюдинка, що випадково вкрала сукню леді! Вона публічно образила твій двір, вона розтоптала кожен пункт етикету! Якщо я залишу її після такого виступу, це покаже мою слабкість перед усією аристократією. Вона — некерована стихія, яка зруйнує цей відбір!

— Це питання великої політики, а не твого его чи твоїх уявлень про манери, — відрізає король, і в його голосі з'являється важкий метал, який не терпить заперечень. — Граф Чензлі вже готує весільні подарунки та збирає війська. Він свято переконаний, що де Лоуренси — його вхідний квиток до створення потужного опозиційного блоку. Це загроза стабільності трону. Якщо дівчина залишиться тут, під моїм безпосереднім наглядом, його плани розсиплються на порох, а союз не відбудеться.

— Ти хочеш використати її як заручницю, як приманку? — я мружуся від огиди, розуміючи правила цієї гри.

— Я хочу зробити «запідлянку» тому самовпевненому графу, — батько цинічно посміхається, і в цій посмішці немає нічого доброго. — Тобі не обов'язково на ній одружуватися в кінці. Нехай вона дратує тебе скільки завгодно. Але поки йде відбір, вона належатиме короні. Ти триматимеш її поруч, будеш демонструвати прихильність, байдужість чи роздратування — мені байдуже на твої емоції. Головне, щоб вона не повернулася додому до завершення гри.

Я стискаю кулаки так міцно, що нігті впиваються в долоні до болю. Шарлотта де Лоуренс. Дівчина, яку я хотів викреслити зі свого життя першою, викреслити з пам’яті як прикру помилку, тепер стає моїм обов'язковим, нав’язаним тягарем.

— Добре, — видавлюю я крізь щільно стиснуті зуби. — Вона залишиться. Але обіцяю тобі, батьку: я зроблю її перебування тут таким же «приємним», яким вона зробила вчорашній чай. Вона буде на цьому відборі як на тортурах. Я буду тримати її, але я нізащо, ні за яких умов не зроблю її своєю дружиною.

Я виходжу з кабінету, грюкнувши дверима, і в моїй голові вже зріє жорсткий план. Якщо вона хоче війни, якщо вона так відчайдушно намагається здаватися негідною, вона отримає справжнє поле бою. Я буду тримати її поруч, я буду спостерігати за кожним її хибним кроком, але я зламаю це нахабство. Вона буде моєю «гостею», моїм політичним інструментом, моїм маленьким розлюченим звіром у клітці, але ніколи — моєю королевою.