Розділ 4. Вільям

Кожен крок мармуровими сходами віддається в моїй голові глухим болем. Я ненавиджу цей день. Я ненавиджу цей запах лицемірства, який уже встиг просочити стіни Кармінової вітальні, хоча дівчата приїхали лише кілька годин тому. Повітря здається перенасиченим солодкими парфумами та очікуванням, від якого свербить шкіра. Десять мисливиць за короною, кожна з яких готова на все, аби стати тінню на моєму шляху, кожна з яких бачить у мені лише сходинку до абсолютної влади. У їхніх мріях я — лише золотавий аксесуар до трону, а не людина з власним голосом.

Це все — фарс. Дурна вистава, поставлена моїм батьком, де я — головний приз, а моє життя — розмінна монета в його політичних іграх. Я поправляю важкі манжети мундира, відчуваючи себе актором у п'єсі, яку не я писав, і яку мені щиро хочеться спалити.

— Вільяме! — знайомий голос змушує мене зупинитися біля самого входу в залу.

Ізабелла наздоганяє мене, її дихання злегка збите, а щоки пашать рум’янцем від швидкої ходьби. Вона виглядає бездоганно в сукні кольору нічного неба, що підкреслює її крихкість, але в її погляді я бачу все той же прихований відчай, який вона намагається замаскувати під посмішкою. Її присутність тут — це нагадування про те, що я маю хоч щось своє у цьому холодному палаці.

— Дозволь мені зайти з тобою, — шепоче вона, торкаючись мого рукава. Її пальці ледь тремтять, впиваючись у дорогу тканину. — Я хочу побачити їх. Хочу бути поруч. Не залишай мене одну з цими плітками та косими поглядами придворних дам.

Я дивлюся на її руку, потім на важкі дубові двері, за якими чекають наречені. Моя перша думка — відмовити. Це кричуще порушення етикету, це прямий виклик батькові, який чекає від мене ідеального дотримання протоколу. Він хоче, щоб я був ідеальним наслідним принцом, позбавленим слабкостей. Але потім мене проймає цинічний азарт, гіркий і гострий, як старе вино. Чому б і ні? Якщо цей відбір — цирк, то нехай він починається з вибуху. Це буде перше випробування для моїх «дорогих» леді. Як вони поводитимуться, зустрівшись обличчям до обличчя з тією, хто вже займає місце в моєму житті? Чи вистачить їм вихованості, чи маски «благородних дівчат» впадуть одразу, оголивши ікла?

— Добре, — відказую я, пропонуючи їй лікоть. Мої губи мимовільно викривляються у жорсткій посмішці. — Ходімо, подивимося на цей діамантовий фонд імперії. Побачимо, чи справді вони такі блискучі, якими їх малюють батьки.

Гвардійці відчиняють двері, і я входжу в Кармінову вітальню. Шум розмов, схожий на дзижчання розтривоженого вулика, миттєво вщухає. Десять дівчат підводяться, як за командою, розсипаючись у глибоких реверансах, нагадуючи строкаті квіти, що схилилися під шквальним вітром. Я відчуваю на собі їхні погляди: оцінюючі, солодкі, сповнені фальшивого захоплення та ретельно прихованих амбіцій. Вони намагаються перевершити одна одну навіть у тому, як низько схилити голову.

Але коли вони помічають Ізабеллу, її руку на моєму лікті, у повітрі буквально можна помацати напругу. Справжній коктейль із ревнощів, розгубленості та німого запитання застигає у залі. Їхні усмішки стають скляними.

Я повільно обводжу залу очима, навмисно затримуючи погляд на кожній, насолоджуючись їхнім дискомфортом, який проступає крізь шари пудри.

Леді Елара — рожевий шовк, порожнеча в очах і завчений нахил голови, ніби вона — механічна лялька.

Леді Беатриса — тремтячі руки, опущені вії та майже фізичне бажання стати невидимою, злитися з червоними шпалерами.

Леді Юліана — ледь помітне, але гостре презирство до Ізабелли, яке вона навіть не намагається приховати за віялом, її очі звужуються, як у кішки перед стрибком.

Мій погляд зупиняється на дівчині у винній сукні. Шарлотта де Лоуренс. Вона стоїть прямо, її підборіддя підняте настільки високо, що це межує з державною образою, а в очах… о, в цих синіх очах палає таке багаття, що дивно, як оксамитові шпалери ще не зайнялися від самої лише її присутності. Вона дивиться на нас із Ізабеллою так, ніби ми — прикрий бруд на її вишуканих черевиках, випадкова перешкода на її шляху. Жодного реверансу. Знову. Ця дівчина або божевільна, або наділена неймовірним нахабством, яке я ще ніколи не зустрічав у цих стінах.

Я прямую до центрального столу, де вже остигає наш чай. Порцеляна виблискує в світлі люстр, а аромат чаю здається надто нудотним. Леді Маргарет уже майже вмостилася на стілець праворуч від мого місця, сяючи переможною посмішкою господині вечора, ніби вона вже виграла цю битву.

— Пробачте, леді, — кидаю я холодно, навіть не дивлячись на неї, мій голос ріже повітря, як сталь. — Це місце зарезервоване.

Маргарет миттєво блідне, її посмішка сповзає, як підталий віск на вогні, і вона змушена відійти, ковтаючи образу під єхидні, ледь чутні смішки інших дівчат. Я жестом вказую Ізабеллі на стілець поруч із собою, фактично ставлячи її на місце нареченої перед усім залом. Вона сідає, випрямивши спину, як справжня королева, хоча я відчуваю через стіл, як тремтять її пальці на білій скатертині, шукаючи опори.

— Прошу, сідайте, леді, — я опускаюся у своє крісло, розслаблено відкидаючись назад і обводячи присутніх холодним поглядом правителя. — Сьогоднішній чай — лише формальність. Можливість для вас оглянути ваші нові володіння і познайомитися. Справжня перевірка — перевірка вашої магії — відбудеться завтра. Саме тоді ми побачимо хто з вас продовжить відбір. А поки що… насолоджуйтеся гостинністю мого дому.

Я краєм ока спостерігаю за де Лоуренс. Вона сідає навпроти, і я бачу, як вона стискає срібну ложечку так міцно, що біліють кісточки її довгих пальців. Напруга в ній майже відчутна фізично, вона ніби стиснута пружина, готова розпрямитися і вдарити в будь-який момент.

— Ваша Високосте, — її голос звучить низько і неочікувано впевнено, розрізаючи солодке щебетання Елари, як добре наточений ніж. — Чи входить у програму гостинності знайомство з персоналом вашої спальні, чи це був разовий сюрприз для нас, неосвічених провінціалок, щоб ми не розслаблялися?