Розділ 2. Вільям

Запах дорогого тютюну, змішаний із важким ароматом старої шкіри та ледь відчутним духом збройового мастила, зазвичай діє на мене заспокійливо. Це запах влади, стабільності, мого майбутнього. Але сьогодні він душить. Кожен вдих здається важчим за попередній, ніби повітря в кабінеті батька перетворилося на свинець.

Його Величність король Едвард сидить за масивним дубовим столом, заваленим звітами про дефіцит зерна та картами кордонів. Він не піднімає голови, коли я входжу. Не жестом, не словом не запрошує сісти. У цьому палаці все — акт домінування, навіть тиша.

— Ти вже чув новину, Вільяме, — голос батька сухий і шелесткий, як торішня трава під чоботом. — Списки затверджено. Десять дівчат. Найкращі роди Шайянської імперії.

— «Найкращі» чи ті, чиїх батьків ви хочете міцніше притиснути до нігтя? — я не стримуюся від шпильки, підходячи до вікна. Надворі засніжений сад виглядає як біла пустеля, така ж холодна, як і моє серце в цей момент.

Батько нарешті відривається від паперів. Його очі — дві крижинки, в яких давно згасла будь-яка батьківська теплота — впиваються в мене.

— Твій сарказм недоречний. Це не має значення. Твоє завдання — обрати ту, що зміцнить трон. Особливо зверни увагу на Шарлотту де Лоуренс. Її заручини з Чензлі були публічним ляпасом короні. Лорд вирішив, що може купувати лояльність графств за мішки з зерном? Ми заберемо в нього цю іграшку. Покажемо, чиє слово в цій імперії останнє.

Мене пересмикує. Десять дівчат. Десять штучних посмішок, десять пар очікуваних поглядів, відрепетируваних перед дзеркалом. Я бачу це сотні разів на зимових балах. Вони бачать не мене — вони бачать символ. Корону, що висить над моєю головою, золото скарбниці й владу, яку вони зможуть шепотіти мені на вухо в ліжку. Від однієї думки про те, що мені доведеться цілий місяць терпіти цей парад марнославства, підкочує нудота.

— Я не збираюся грати в цю комедію, батьку. Мені не потрібна лялька з відомим прізвищем.

— Ти будеш грати, Вільяме. Бо ти — принц. А принц без спадкоємця і правильної дружини — це просто мішень для опозиції. Вільний.

Я виходжу, ледь стримуючи бажання хряснути дверима так, щоб посипалася позолота. Кожен крок мармуровими коридорами відлунює у моїх скронях як судовий вирок.

Вечір приносить відносний спокій лише в покоях леді Ізабелли. Тут пахне інакше: важкою трояндою, мускусом і солодким вином. Цей запах мав би п’янити, але сьогодні він здається занадто нудним.

Ізабелла сидить біля каміна, перебираючи тонкими пальцями перлове намисто. У відблисках вогню її обличчя здається ідеальним, але в очах я бачу те, що вона намагається приховати за лагідною посмішкою — страх. Страх втратити своє місце біля трону.

— Кажуть, вони приїдуть на світанку, — тихо промовляє вона. — Десять молодих дівчат, які мріють зайняти моє місце. Кажуть, донька де Лоуренсів... вона дуже вродлива. Справжня перлина графства.

Я підходжу ззаду, поклавши руки їй на плечі. Шовк її сукні приємний на дотик, але я відчуваю, як вона напружена, ніби натягнута струна.

— Ізабелло, припини. Ти ж знаєш, що це лише політика. Батькові потрібна картинка для народу, імперії — велике свято. Для нас нічого не зміниться.

— Ти кажеш так зараз... — вона розвертається в моїх обіймах, заглядаючи мені в обличжя, ніби намагається знайти там правду. — А якщо якась із них... якщо вона зможе зацікавити тебе більше, ніж просто політичний контракт?

— Я кажу так завжди, — я м’яко торкаюся її підборіддя, даруючи їй ту впевненість, якої не маю сам. — Жодна з них не варта твого нігтя. Вони — просто пішаки на дошці мого батька. Я витримаю цей цирк, оберу найбільш непомітну та тиху, таку, що сидітиме в своїх покоях і не заважатиме нам жити. Обіцяю.

Я справді вірю у це. Мені здається, що я — гросмейстер, який знає всі ходи наперед.

Ранок зустрічає мене колючим морозом, який пробирає до кісток навіть крізь парадний мундир. Срібне шиття на рукавах здається занадто важким. Я стою на головному ґанку палацу поруч із батьком, намагаючись тримати на обличчі маску королівської байдужості.

Кавалькада карет починає в’їжджати в ворота. Першою зупиняється карета герцога Монро. З неї випурхує леді Елара. Вона схожа на рожеве тістечко — надто багато мережива, надто багато рум’ян. Щойно її ноги торкаються землі, вона падає в такому глибокому реверансі, що я мимоволі задумуюся, чи не замерзне вона в такому положенні.

— Ваша Величносте... Ваша Високосте... Це така неймовірна честь, — лепече вона, кліпаючи віями так часто, ніби їй в око потрапила порошинка.

Наступною йде леді Беатриса. Бліда, тонка, з поглядом наляканого оленя. Вона ледь не спотикається об власний поділ, коли намагається посміхнутися мені. Її руки тремтять так сильно, що я майже відчуваю цей холодний вібруючий страх. "Тиха і безневинна", — пролітає в думках. — "Можливо, це мій ідеальний варіант".

Аж ось під’їжджає карета з гербом роду де Лоуренсів. Та сама "здобич" короля. Я напружуюся, чекаючи побачити чергову версію Елари чи Беатриси — або занадто самовпевнену ляльку, або налякане дівчисько.

Дверцята відчиняються. З карети виходить дівчина в важкому дорожньому плащі кольору стиглої вишні. Вона не поспішає. Кожен її рух спокійний, майже лінивий. Вона не починає падати на коліна в ту ж секунду. Навпаки, вона розправляє плечі і впевнено ступає на сніг.

Вона піднімає голову, і я відчуваю дивний поштовх десь у грудях. Її обличчя витончене, але це не "лялькова" краса. У її блакитних очах немає ані краплі благоговіння. Там немає страху. Там — чиста, нерозбавлена, концентрована відраза. Вона дивиться на мене так, ніби я не майбутній правитель імперії, а купа брудного снігу під її чоботами.

Я ледь не піднімаю брови. Вона навіть не схиляється у належному вітанні, лише робить ледь помітний, майже зневажливий кивок.

— Леді Шарлотта де Лоуренс, — оголошує церемоніймейстер, але його голос здається мені приглушеним.